Це ж ми напевно знаємо... Ох, що не кажи:
"Кругом неправда і неволя"...
Тепер держись, Максиме! На латині тебе теж допікатимуть! Та тільки дарма праці: не вкусять! Є аж чотири дні, а я ще з сьогодні сяду за вправи. Лише напишу листа мамуні...
Моя ріднесенька! Чому ж ти мені не напишеш? Вже ж сьогодні третій день, як я сам...
Харитина вираховує, що лист може бути тільки завтра, бо мамуся приїхала у вівторок, цілий день бігала по справах, дуже заморилася й написала лише в середу. Сьогодні вночі прийде пошта, а завтра Онуфрій принесе листа. Завтра й мама одбере мою першу листівку, а післязавтра знатиме, що я витримав історію...
— — —
Моя рідна! Чого ж так мало пишеш? — всього сім слів на картці. Я вивчив їх на пам’ять: "Любий Симочко, не турбуйся, завтра напишу. Мама". Мамочко, хіба ж ти не розумієш, що від такого листочка не можна не турбуватись?! Хоч би ти написала, що все добре, чи є якась надія...
Але ж певно, що все зле, що тяжко чогось добитися... Правду каже Харитина, що люди дуже лихі. Тато не міг зробити чогось недоброго, він же тільки працював і працював цілий день дома й на службі, не грабував, не вбивав, не крав. А от вони тепер мучать його, й маму, й мене. Як в середні віки мучили єретиків.
Так то ж таки були єретики: вони проти когось або чогось повставали, а тато тихо писав в своєму кабінеті, ходив у земство, й ніколи ні з ким не воював. Але ж правда мусить бути на світі, хоч що б там не говорила й Харитина, й бабуня!
Бідна бабуня: вона не знала, що трапилося, й приїхала до нас. А тут нема нікого та й мені дуже тяжко її розважати, бо ж завтра — латина. Ах, хоч би вже швидше скінчити іспити, тоді напишу мамі, щоб дозволила й мені поїхати до Києва. Принаймні будемо всі в одному місті, хоча й не в одному місці. А я доїду й сам: до Лубен мені дорога знайома. А там вже близько.
Чого ж немає обіцяного листа? Онуфрій приніс татові газети, а мені листа нема. Каже: "пишуть!" Він завжди так говорить, коли його спитати.
— — —
Латину витримав, іспити скінчились.
Але ж мені вимещують за тата! Сьогодні наші прокрались в учительську й списали у писаря Кирика переводні списки: мене переведено в другому розряді, виключно через ту трійку по історії. Я це добре знаю, знаю також, що це мені підперчив Чехоня. Це вперше я переходжу до дальшої класи в другому розряді. Але, таточку, це не я зробив тобі прикрість...
Сьогодні маю час написати довгого листа. Тільки зроблю це увечері: я читав, що всі листи увечері виходять кращі й щиріші, так що навіть можна пізнати, чи лист було писано вранці, чи вночі. А зараз піду до Кукубенка. Він мене чекає о третій годині, підемо купатись...
— — —
Знову сідаю за свої записки. Куба не застав дома. Тільки ж мені трохи дивно: сам мене кликав, наказував, щоб я не спізнявся, обіцяв дати нових гачків до вудки, а я прийшов без п’ятьох три — його вже не було дома. Я хотів був почекати, аж вийшов старий Кукубенко, якийсь такий похмурий і так непривітно сказав, що чекати нема чого, бо Гриць вернеться аж пізно увечері. А коли я спитав, куди він пішов, то старий навіть не відповів. Я ж знаю напевне, що Гриць на річку не пішов, бо в прихожій стояли вудки... Ніколи не думав, що він може збрехати: сам кличе, а з дому тікає... А втім, може у нього було якесь діло? Ніяк я не можу відучитись, щоб не помислити зле про когось. І в кого я вдався, такий Хома Невірний, та такий запальний?..
Хоча б і сьогодні. Коли я повернувся додому від Кукуби, швидко по тому прийшов городовик й приніс повістку, щоб платити податок за поземельне, чи за земське. Харитина не могла нічого відповісти, а я прочитав повістку й сказав, що як повернеться тато, то він сам заплатить. А городовик,— це один з тих, що заарештовували тоді тата,— так єхидно посміхається й говорить "по-панському".
— Када там варотітся, єщо не звєсно! За такі дєла скоро не пущають!
— "За какі єто такі дєла?" — запитався я, а сам аж затрусився.— Мій тато робив тільки добрі діла...
А він мені:
— Вот за єтого самого "тату". Много лучше било би "папінька!"
— Причому ж тут "тато"? А хіба ваші діти вам говорять "папінька"? Ви ж певно,— кажу йому,— теж не з кацапів, а українець?
А він так мені грубезно, по-хамському:
— Не твоє єто дєло, як мене мої діти зовуть! Тільки я їм так базікати не дозволю, как твой "тато" тебя навчил. Видать, що й ти його дорожкою йтить хочеш!
Та вмішалися бабуня й Харитина і не дали мені йому відповісти. Але, якби було можна, так я б його задушив за образу... Тільки ж я й сам знаю, що це не добре. Треба бути спокійним і стриманим...
Потім бабуня мене дорікала; казала, що за суперечки з поліцаєм можуть і мене заарештувати. Ну, й нехай! Сидітиму вкупі з татом...
А бідна мамочка? Ні, вже не дай, Боже! Це було б для неї дуже велике нещастя. Треба бути здержаним. З сьогоднішнього ж дня буду кріпитись з усієї сили і пильнуватиму кожного свого кроку. Мені це часто радили і тато й мамуся. І тепер, коли їх нема зо мною, я повинен виконувати все, що вони мені говорили.
А листа від мамуні все немає! Що ж це таке, що ж це справді?! Вже ж минуло дев’ять днів — і лише одна листівка...
Бабуня каже: — "Може захворіла з тієї туги та турбот?"
Мати Божа, захисти її нещасну...
Зараз сідаю писати листи...
— — —
Сьогодні вночі у нас знову був трус.
Як я втомився! Це мабуть від того, що не спав цілу ніч; так, і не роздягався. А як перелякалася бідна бабуня! Вона ще ніколи не була під час трусу. Я спочатку хотів був не дозволити, бо як же можна робити труси, коли нема вдома хазяїна? Та Харитина нагадала мені, що я обіцяв бути здержаним — і я взяв себе в руки.
Що ж вони робили?.. Чисто — корсари! Передивлялися кожну книжку в бібліотеці, позламували шухляди в татовому столі, все шукали якогось рожевого конверта. Забрали багато книг, найбільше — українських, позабирали майже всі рукописи, навіть забрали мамину листівку, що вона писала мені. Найшли в столі у тата конверт, у якому було 565 карбованців, хотіли були спочатку забрати й гроші, але потім зоставили. Тепер я вже сховав їх так, що вдруге не знайдуть! Навіть мої книжки переривали, однак не дуже уважно. Витрусили з них тільки татову фотографію, але зоставили. От я боявся, що візьмуть цей зшиток! Але один тільки подержав в руках, побачив, що зверху написано: "Общая тетрадь" — і кинув. Ех, дурню, дурню! Подивився б ти, що в цій "тетраді" всередині... Тепер буду добре ховати свої записки...