Але він не знав, що в лісі, який веде до палацу Кочубея (про Кочубея він знав!) зроблено чудову алею, яка починається великими кам’яними ворітьми, збудованими на честь приїзду до Диканьки якогось з царів. Не знав він і того, що там є старий-престарий дуб, такий товстелезний, якого я ще ніколи не бачив: ми поміряли сантиметрам на рівні нашого зросту, то стовбур мав більш як 11,5 метрів. Це далеко товщі дуби, як в Лубенському монастирі. А на цей найбільший кажуть: "Дуб Марії",— тобто певніше — Мотрі, бо сюди нібито виходила на зустріч з Іваном Мазепою Мотря Кочубеївна...
Чи міг я подумати, що спочиватиму на тім самім місці, де колись спочивав один з найбільших людей України?! Який я вдячний Іоганну Карловичу, що він показав мені мою рідну сторону. Знову згадую Тараса Шевченка, який говорив:
"— Що ж ти таке?..
— Нехай німець скаже: ми не знаєм"...
"…Колись будем і по своєму глаголать,
Як Німець покаже.
А до того й історію
Нам нашу розкаже"...
А хіба ж не так?! Принаймні мені, синові моєї батьківщини, й мою батьківщину, й історію постання моєї землі розказує німець.
Ну, й спасибі йому. Далі може я й сам щось довідаюсь...
* * *
Харитина каже, що я через того "нехриста" здурів: пишу, як волосний писар. І справді, треба спочинути, бо й рука знову заклякла…
Але ж скільки вже написано! Ніколи я й не думав, щоб можна було так багато записати з подорожі по таких звичайних і навіть знайомих місцях. Це виходить, все одно, що мандрівка по Міссісіпі, або Нилові.
Але ж моя подорож була б недобре змальована, коли б я не додав до неї ще й ілюстрацій. Зараз же поналіплюю сюди всі рисунки, які маю, або здобуду! Це — добра думка, й мені пам’ятка!
— — —
Ну, сідаю знову й буду писати "як волосний писар", навдивовижу Харитині. Вона мабуть гнівається на мене за те, що я через своє писання мало з нею розмовляю й занедбав працю в городі. Підожди трішки, моя хороша! Ось закінчу записки про подорож і тоді знову будемо працювати вкупі та говоритимемо, як Робінзон з П’ятницею.
Так, я ще не все розповів про Диканьку.
Ми були в князівському парку, бачили чудовий розаріум (плантації троянд), бачили приручених оленів, бачили чудових коней й незвичайно гарних, вухатих мулів. Ходили навколо палацу, але всередину нас не пустили, бо саме в цей час були дома Кочубеї. Коли ж їх не буває вдома, можна обдивлятись і покої. Кажуть, що там розкішні зали в різних стилях. Є багато дорогих, цінних по згадках, речей. Між іншими — є велика срібна група: шалений кінь тягне прив’язаного йому до хвоста Івана Мазепу. Певне, не люблять тут нещасливого гетьмана! Друга історична річ — сорочка судді Леонтія Кочубея, в якій його було скарано в Білій Церкві.
Мої диканьські товариші розповіли, що цю сорочку спочатку переховували в якомусь іншому маєтку Кочубея, в Жуках, чи що. Але ж там одна попадя, побачивши на сорочці кров, визнала, що негаразд ховати невипрану білизну; взяла її й випрала. Сорочка була вже настільки ветха, що дуже порозлазилась, і тепер пошматана переховується в Диканьці.
До вечора ми страшенно находилися, а треба було вертати знову до діда Дерев’янки. Тим часом то був не близький світ, і ми ухвалили ночувати в Диканьці. Я, правда, радий був йти хоч і зараз, бо страшенно боявся за "Лорелею" та наше майно. Іоганн Карлович також казав, що він може йти ще хоч і втричі дальше, але ж додав, що нема потреби блукати ночами по незнайомих місцях, а "боятись пізно". Коли б Дерев’янка захотів комусь продати наше майно, то він міг би зробити те й через півгодини після нашого відходу, коли ж ми йому свідомо повірили на півгодини, то нема жодної причини, щоб не пойняти віри на півдоби. Мені це подобалось і заспокоїло.
Наші знайомі запросили нас до себе вечеряти.
Шульц спочатку довго не згоджувався, але ж, коли художник (у нього таке чудне прізвисько — Маконілі), сказав, що буде вечеряти в нього в Мюнхені, пішов. Ми прийшли до невеличкого домика навпроти високої, старовинної "Троїцької" церкви. Цей домик був теж церковний, але панотець — людина одинока, сам в ньому не жив, а віддавав на літо знайомим вже йому дачникам. Сам же він приходив тільки на свою пасіку, яка була за домиком в садку.
Ми посідали на веранді, щільно зарослій диким виноградом, й в приємних розмовах провечеряли допізна.
Гарно увечері в селі. Небо чорне, а на ньому блищать вогняні зорі. Чути, як риплять навантажені снопами вози, десь далеко гавкають собаки, а з різних боків лунають парубоцькі й дівочі співи.
— А правда, у нас добре співають? — спитав мене один з хлопців.
— А добре,— сказав я.— Як у нас, в семінарії!
— А це через те, що тут є драматичний гурток, що влітку впорядковує концерти та спектаклі. В ньому семінаристи, студенти, панночки. Ми теж беремо участь. Селянам дуже те подобається й вони багато переймають гарних пісень. А ще позаторік, як ми жили тут перше літо, здебільшого диканьчани співали всяких салдацьких пісень, наприклад:
"Ой, гоп, судариня!
У барабан ударила.
Ударила — врізала
Три раза.
Барабан громко б’єть —
Рота наша стройно йдьоть!.."
Ми качалися зо сміху...
В цей час за тином почулись веселі голоси, забренькала бандура й хтось добрим баритоном завів:
"Ой, Дніпре, мій Дніпре,
Широкий та дужий"...
— О, це ж наші артисти! Колю, Якове, Косте, Василю заходьте до нас,— загукали наші господарі,— у нас цікаві гості з Рейну!
У двір увалилася весела юрба молоді в українських вбраннях: хлопці в широких козацьких штанях, панночки у вишиваних сорочках та плахтах.
Ми познайомились. Я зустрів двох моїх товаришів, тільки старших класів. Було дуже приємно. Всі посідали на ґанку й почали співати, гарно, стройно, чуло.
Іоганн Карлович взяв мене за лікоть, Я оглянувся й мені здалося, що в нього ясно блищали очі. Він нагнувся до мене й тихо промовив:
— Ах, как карашо! Знаменітельно. Люше, как "Лорелей".
Це була велика похвала, бо він дуже любить свою "Лорелею" й мабуть гадає, що вона — найкраща річ на світі. Я так подумав був спочатку, а потім догадався, що це він сказав на те, щоб підкреслити, що за такі співи готовий віддати навіть свого човна…
Було вже коло одинадцятої години. Почувалася страшенна втома. Ми почали прощатися. Господарі хотіли були зоставити нас ночувати, але ми рішучо не згодились. Тоді нас відвели навпроти до заїзду, що був близенько на базарі.