Не дурно, згадав я, й у Тараса Шевченка є таке місце, де він говорить:
— Наша дума, наша пісня
Не вмре, не загине.
Голос у Іогана Карловича поганенький. Але ж, поки ми доїхали до Гавронців,— він вже навчився співати "Розвивайся ти, дубочку" й "Комарика". Тільки ж, Боже мій, як смішно він вимовляє слова.
От дивна річ: такий здібний чоловік, а ніяк не може засвоїти чужої мови, хоча тепер уже знає чимало й наших слів...
Було коло шостої години, як ми спинилися в Гавронцях. Я пішов в село, купив глечик молока, огірків та яблук. Потім ми від’їхали нижче за паром і спинилися на лівому березі.
Надходила велика чорна хмара й через те, коли ми закинули вудки, добре почала ловитися риба. Я ледве встигав витягати то свою, то Шульцову вудку, бо Іоганн Карлович мисливським великим ножем, в козячій лапці вирізував вильця на таганець. Потім ми розпалили вогонь і почали варити кандьор.
Тим часом небо все дужче й дужче затягало темними хмарами. От-от почне дощ. Тоді ми розіп’яли на кущах верболозу ташу (брезент), позносили все з "Лорелеї", а її саму добре прип’яли до кущів.
Ще не встиг закипіти казанок, як почало гуркати. Громовиця швидко насувалася з Полтави до нас, але ж, коли закапотіли перші крапки дощу, ми вже сиділи під наметом і смачно вечеряли.
Я дуже люблю громовицю й зовсім не боюся ні блискавки, ні грому. А Іоганн Карлович боїться. Він каже, що розумом йому нітрохи не страшно, але ж є в нього якесь непоборне почуття тривоги, коли буває дужий грім.
А грім все дужчав. Стало зовсім темно, тільки раз-пo-раз вогнем запалювалось то в однім, то в другім боці небо. І кожного разу, як розтинався дужий удар грому, Іоганн Карлович неодмінно повторяв:
— "Ум готтес віллен!" (тобто: "На милость Божу").
Я вже не міг без сміху чути цієї фрази. Коли це раптом вогненна стріла вдарила просто поперед нас у воду. Торохнуло так, що аж у вухах заболіло, й посеред річки закрутився шум, а "Лорелея" мало не зірвалась з причалу. І в ту мить, як це трапилось, Іоганн Карлович скочив на рівні ноги й своєю головою так напнув намет, що він зірвався з кілочків. А коли намет упав на нього, він і сам згубивши рівновагу, упав просто на казанок та Самзная, що лежав поблизу. От була комедія! Самзнай так перелякався тієї несподіванки, що завив, як вовк: я ще ніколи не чув у нього такого голосу. Потім я питався у Іоганна Карловича, яка то була нота, але ж він, сміючись сказав:
— "Ангст!" (жах!).
Я теж сидів під накриттям у повній темряві. Тим часом, під нас почала текти вода. Ледве ми виборсалися з брезенту… То нічого, що ми трохи змокли, бо ми були голі, а, бувало, тато часто каже: "Голому дощ не страшний",— але ж більша половина нашої вечері загинула: куліш розлився, котлети позмішувались з піском, перевернулися кава й молоко. Правда, потім я рибу з кулешу пообмивав у річці й дещо можна було з’їсти і дуже мало хрумтіло на зубах. Але ж мені було шкода самого кулешу… А Іоганн Карлович шкодував за кавою.
Тим часом грюкотня стихала: вже над Полтавою показалися шматочки рожево-блакитного неба, тільки стало холодно: мабуть десь випав град.
Ну, вже ж і попосміялися ми з цієї пригоди, а найбільше глузували з Самзная, який, здається, нарешті й сам зрозумів, що тримався, як останній страхополох. Через те він, щоб заговорити нам зуби, почав дуріти, перевертатись і підповзати до нас на череві. Це його постійна звичка, коли він в чомусь прошпетиться. Було вогко. Іоганн Карлович знав, що швидко не буде ближчого села й ми вернулися ночувати в Гавронці. На березі зустріли старенького рибалку, який і пустив нас до себе в хату, й постеріг "Лорелею".
На другий день о 5-ій годині ми подалися далі.
День другий.
Ранком було так само чудово, як і вчора. Ми знову їхали тихо. Спинилися вперше біля Брусії. Там такий гарний міст через Ворсклу й частина села стоїть високо на березі, а на горі, під великим лісом, хтось поставив гарнісіньку дачу. На низькому березі — водяний млин.
Ми поснідали, а потім пішли подивитись до млина. Торготять ступи, бурчить вода в лотоках, пахне свіжим борошном, піниться під колом вода, як мило. На тім боці, під мостом, баби перуть сорочки… Така лагідна картина…
Біля млина стояло кілька селянських підвід, що привезли меливо. Дядьки сиділи під млином, а коли ми підійшли до них,— вони повставали, повитягали люльки з ротів й познімали брилі. Ми також ввічливо вклонилися й пішли просити мірошника, щоб дозволив нам подивитись млина всередині. Коли ми зайшли у млин й почали говорити з мірошником, то я почув, як селяни розмовляли поміж собою:
— Тьху! — сплюнув один.— А я думав, що це пани від земського. Аж воно тобі — німці.
— Не інакше як з Кочубеївської економії,— відповів другий.— Їх мало не щодня носить сюди нечиста сила.
— І не позабирає їх чортяка! Хоч би, кляті, потопилися у річці! — додав третій.
Мене це дуже вразило й, коли ми поїхали далі, я розповів цю розмову Іоганну Карловичу. Він, не витягаючи люлечки, скривився й промовив:
— Оні імєйт свой резон. Ваші пани — лентяй і феодал. Оні думайт, что жівут в XVII столетії. Когда будет бунт, ваш мушік їх всєх — чик-чик! — і він показав собі на горлянку.
— За що? — спитав я.— Є ж і добрі пани!
— Добрий пани нейн. Нейн добрі пани! — твердо промовив він і почав розповідати про водяні млини в Німеччині.
Там воду пропускають у якісь особливі машини, й від того їхні млини мають далеко більше сили, як наші. Ті машини зовуться "тюрбинами"; вони подібні до млинового кола, тільки їх поховано у воді. Але він не встиг мені розповісти про це докладно, бо ми під’їхали до чудових лук на правім березі, вкритих мов шовковою травою. Далеко за луками — на високій горі розкинулись темні, величезні ліси.
На піщаному березі купалося кілька хлопців, але по тому, що один з них був одягнений по-городському, а також по тому, що над берегом сидів якийсь пан і малював річку в своєму етюднику,— ми догадалися, що то — не селяни.
"Це мабуть ті, що їх носить сюди нечиста сила",— засміявся я, згадавши дядьків під млином.
Коли ми порівнялися з ними й вони прочитали вголос, що наш човен зветься "Лорелея",— то один з них спитав: