— Це вже приходить кришка полякам,— говорив він.— Не буде вже русинів та малоросів, будуть всі українці! Бо Московський цар одніме в поляків Галичину й приєднає її до Вкраїни.
— Ні, дідусю, під Москвою буде погано,— запротестував я.— От же Богдан Хмельницький віддав був Україну під Московського царя, та й якого ми зазнали через те лиха!
Але дідусь доводив своє й я не міг його переконати.
— Отож, молоді всі такі! — говорив він з роздратованням — все на німця та турка покладаються. Вигадали, кажуть тепера якийсь "Союз визволення України", щоб визволяти вкупі з німцями. Так ті визволять! Так само, як і австріяки, віддадуть нас полякам, або жидам...
Одне тільки й цікаво, що я там довідався, це те, що в Німеччині засновано "Союз визволення України". Певне в переїзді я цю звістку проморгав. Конче мушу знати, що й як,— і сьогодні ж пишу Барильченкові, який такої вже новини не пропустить!
— — —
Вчора увечері ми сиділи з містером Патриком та д-ром Зуарабом в Англійському клубі, читали газети й пили каву.
— А знаєте, мої панове,— сказав п. Зуараб, відкладаючи набік газету,— я чимдуж глибше переконуюсь, що й всі ми, власне — увесь світ, починаючи в самого Вільгельма ІІ-го, всі дуже гірко помилились. План війни було добре опрацьовано, але в нього втрапила незначна ніби дрібниця — опір малої Бельгії, й ця дрібниця зіпсувала всі малюнки німецьким стратегам. Коли б в пащі Вільгельмовій не застряла оця кістка, як тут дотепно намальовано,— то може, й справді, війна вже б скінчилася. А тепер, принаймні для мене нема сумніву, що вона затягнеться надовго, можливо, що на кілька років.
— Ну-ну,— почав сперечатись містер.— Всі ж ми бачимо, що у німців, а особливо у австрійців дуже кепсько, й вони швидко почнуть шукати замирення.
— Додайте: коли читати англійські газети! Може німцям, і справді, тяжко, я того не знаю, але ж певен, що по їхніх газетах — ще гірше Франції та Росії. Та, нарешті, коли б німцям довелося вмирати,— бо не виграти війни, виходить, майже вмерти,— вони вмиратимуть довго, принаймні 4–5 літ.
Нам це видалося неймовірним і ми дуже завзято сперечались. Нарешті пан Зуараб сказав:
— Та, бачите, я ж — нейтральний і не бажаю успіху ні тим, ні другим. Мені лише ходить про те, щоб, уявляючи собі становище, я нарешті знав, що мені самому робити далі? Я тільки бачу одно: становити склади нашого товариства в Австралії — це сьогодні річ не мудра. Сидіти мені без діла й чекати, коли виясниться,— так само я не звик. Виходить, треба визнати, що я не в добрий час видався в дорогу, й мушу виправити свою помилку. Отож, я хочу їхати додому.
Ми почали його переконувати, щоб він підождав ще, але він заявив, що вирішення його остаточне.
— Все, що нашому товариству треба для підготовки справи,— я зробив. Всю потрібну частину Австралії я об’їздив. Ще варто заглянути на кілька днів до Нової Зеландії,— й тоді я поїду, звідкіль приїхав. Ви, джентльмени, тут так само без діла. Як сидіти аби чого в Аделаїді, то зробіть мені товариство: поїдемо гуртом на два-три тижні до Окленду та Веллінгтону. Я зроблю діло, а ви — приємну прогулянку. А ви, пане секретарю,— звернувся він до мене,— будете мені потрібні й там. Тим-то вас я запрошую "в службовому порядку".
— Я завжди готов виконати службові накази свого патрона! — також жартом відповів я.— Коли мушу бути в порту?
— А я — безробітний, то мені так само однаково,— промовив містер.— Одне тільки: мушу запитати своєї каси. Мені з осені тут дещо обіцяють. Але треба протриматись до осені.
— Любий містере! — озвався я.— Дозвольте мені зробити вам на вибір дві пропозиції. Перша: пропоную вам визичити у мене, скільки ви потрібуєте. Віддасте, коли заробите. Друга: їдьте за секретаря д-ра Зуараба, а я поїду, як безробітний турист. А коли хочете зробити мені ласку,— прийміть обидві мої пропозиції.
— Славно! Дуже славно! — сказав д-р Зуараб.
Спочатку містер О’Фонель вагався й відмовлявся, але ми на нього напосілись, й справу полагоджено. Ми були дуже раді, тим більше, що перед цим містер говорив, як його цікавить подивитись на Новозеландські фіорди, що нібито дуже нагадують Скандинавські...
І от, завтра ми виїдемо до Нової Зеландії — шостої провінції Океанійської.
— — —
Великі бурі я вже спробував на океані, але ж те, що ми пережили за чотири дні плавби до Нової Зеландії, не можна порівняти ні з чим! Досить занотувати, що останні два дні я нічого не їв, а здається ж, що вже й не боюся хуртовин. Часами здавалося, що ми неминуче загинемо. Досить великий корабель "Тасманія" поринав у воду просто з головою; а стіни так страшенно тріщали під безумними ударами хвиль, які гриміли, як постріли з гармат,— що кожну хвилину можна було сподіватися пірнути на дно.
От, так море! Тепер я розумію, чого його прозивають "скаженим Тасмановим Морем"! Уявляю собі, як же той нещасний, (а може — занадто щасливий?!) Тасман міг плавати по ньому на своїх парусових кораблях?!..
Ну, та вже ж якось ми приїхали! Вчора ще всередині в мені сиділи якісь коти, але вже сьогодні почуваю себе добре. Я тепер з насолодою п’ю чудове повітря Окленда. Одне тільки трохи лякає, чи не доведеться того ж зазнати й на повороті?..
До речі, варт записати, що під час цієї подорожі, за кілька годин до в’їзду в Оклендську бухту, в другій класі помер якийсь дідусь — іспанець. Так на нього вплинула ця страшна хуртовина! Помер він, правда, не від морської хвороби, від якої взагалі не вмирають, але ж ця хвороба допомогла всім тим його немочам, що він придбав на суходолі, й він скінчив своє життя на кораблі... Сьогодні місцеві газети пишуть про це, а також і про ті страхіття, яких зазнала наша "Тасманія". Видимо, що навіть для цього моря це була не дуже звичайна буря!
* * *
Оклендська затока — чарівної краси. Гарне й саме місто, з широкими центральними вулицями, цілком європейського вигляду. Але ж, як і взагалі в Австралії,— європейський характер міста можна бачити лише в осередку, а за центром — затишне, потонуле в садках, спокійне село з невеликими будинками, кожний — на одну родину. Навколо чудові пагорки й верхів’я гір, з найбільш визначною вершиною "Mount Eden", з якої відкривається незвичайно широкий мальовничий погляд.