Але ж бідні мої полтавці: й немічна Харитина, і хворий Самзнайчик! Який же це негідник пошкодив йому ноги? Нема вашого господаря — й нікому вас доглянути!..
* * *
Лист п. Старушка.
"Любий, мій юначе!
"Хотілося б мені, щоб цей лист дійшов до тебе, бо навряд чи ти там чув такі новини, які ми тепера переживаємо! Ну, тільки ж, коли він потрапить в лабети цензури, то ті іродові харцизяки показяться, а ти не взнаєш, що я тобі пишу. Отож, посилаю не просто тобі, а на адресу пана О’Фонеля, про якого ти мені так багато писав.
Кепські, брате мій, прийшли на нас часи! Завзялася чортова кацапня, не знать, чи й видержимо довго: чисто "гоненія Фараонові" доводиться тепер нам терпіти. Перш за все: замовкло наше слово, бо затулено нам рота, вирвано язика, й не те що якоїсь там газети по-своєму, навіть "Украинскую Жизнь", що видавалася в Москві по-кацапському,— й ту пристукнули. Дарма, що вона з приводу війни написала паскудство таке, що сором було читати порядному українцеві... На вулиці або на людях не можна й слова сказати, бо тепер вже немає й слова "Україна", а є тільки "юго-западный фронт"! Отож той, хто згадає те страшне слово,— зрадник і предатель Великої Росії! Гірш, як німець, бо німецьку мову було заборонено далеко пізніш, як українську. Все, що було нашого, взято "під надзор"; наших ліпших людей заарештовано й запроваджено туди, де козам роги правлять. Виперли й професора Михайла Сергійовича. Та що вже там рахувати? Вони ліпше порахують!
Уяви собі, щоб врятувати хоч що-небудь, довелося переробити Український Київський Клуб під лазарет, на якому написано "Родина"! Московська преса аж похлинається та мов на живіт вищить про мазепинську зраду. Жодної книжки не можна видрукувати. Єдино, де ще можна почути рідне слово — це в наших книгарнях, що нидіють, в лазареті та в театрі, якого ще й досі не додумались зачинити, тільки заборонили друкувати афіші на жовтому папері з синьою крайкою, бо ж таки — крамола!
Бачив М. К., аж стогне: майже всіх ліпших акторів потягли рятувати "єдиную, недєлимую", а друге — так і трусись, що втруть маку! Не повіриш, мій друже, як тяжко переживати всі ці знущання, особливо — мені, старому. Часами кортить вийти посеред Хрещатика й кричати: "Про-бі, рятуйте, хто в бога вірує!" Та тільки ж я знаю, що тепер таких вже немає, щоб у бога вірували! Наші теж всі принишкли. Поховалися у шпарки, як миші; гомонять по-своєму тільки пошепки. Швидко мабуть зовсім порозучуються. А чимало є навіть таких, що й лазарет обходять десятою стежкою. Бо — раби! Раби — й більш нічого.
Силу позабирали на фронт, сила порозбігалося по всяких щілинках — земських та городських союзах, шукаючи порятунку.
Ех, так темно на серці, що й не знаю, чи діждуся я просвітку. Знаю, що буде; вірю, що розвалять цю північну потвору,— але не маю віри, що я витерплю цей трудний час. Якось дуже постарів я, брате, постарів за цю коротку добу, здається, ще на двадцять років.
Дай же, Боже, щоб хоч ти дожив до Народного Свята й віддячив, чим зможеш, отим катам за нас старих, за нашу кривавицю та наші гіркі сльози!..
З Полтави мав звістки, що там нашим людям теж не мед. Олексу, здається, випруть з земства за "неблагонадійність". В твоїй хаті зміни нема. Влітку дещо трохи підлатали.
Був у мене твій монахинський приятель, оповідав про все: і як ти там жив, і як тікав. Його, здається, так само потягли на війну, не згадаю, хтось казав принагідно.
Бачив кілька разів і другого твого приятеля "Я". Вони вже більш не поїдуть до кацапів, бо батькові буде посада в тутешній політехніці. Розповідав і "Я" чимало про тебе, бо, виходить, що ти його добре інформував про свою подорож.
На всякий випадок, коли я прочитав твою оповістку, то послав йому поштою вирізку, бо вони живуть далеко, в трамвай тепер за москалями не влізеш, а моїм старим ногам ходити вже тяжко. Сподіваюся, що й він тобі напише.
Ну, бувай здоров. Не забувай своїх старих друзів та Рідної Неньки України. А буде якась нагода,— черкни докладно: де ти тепер і що з тобою?
Міцно тебе обнімаю й зичу всього найкращого.
Твій серцем, а сам знаєш, хто"
Що ж то за причина, що від Ярка ні рядочка? Може, перехопили?..
— — —
Давно вже я не брався за цей зшиток: аж пилом він припав! Зате другий росте й росте. Містер Патрик вкупі зо мною переглянув першу частину й похвалив мене. Це піддало мені бадьорості й я тепер використовую кожну хвилину, щоб попрацювати. Цілими вечорами майже нікуди не виходжу, а все пишу та переписую... А сьогодні прийшов лист від пана Зуараба. Пише мені з Аделаїди, що скучив за мною й хотів би вже побачитись. Та ще радить мені покинути мої ювелірні вправи, а їхати до нього: пише, що йому треба секретаря, який би добре знав московської мови, й що я б йому дуже поміг привести до ладу всі його висліди в Австралії.
Порадився я з містером Патриком, а той теж умовляє поїхати. Він так само може поїхати туди, подивиться, чи не буде йому там роботи, бо в нього вже швидко вийдуть всі гроші. А там, каже, можна буде йому знайти посаду вчителя. По дорозі заїдемо до Мельбурну.
Ну, що ж? Їхать, так їхать! Я ще маю досить часу до початку осіннього семестру. Кімнату залишу за собою, а треба й Мельбурн та Аделаїду подивитись і не можна відмовляти панові Зуарабові, коли, й справді, я можу йому чимсь прислужитись.
Завтра піду прощатись з моїми сіднейськими приятелями. Особливо треба вже давно піти до Глоба, бо більш як два тижні я не годував його цукром!
— — —
Учора ми пішли з паном Патриком та Свенсеном до обержі "Чорний Лебідь". І от, мій щирий працівник, що завжди мав таку незвичайну витривалість, на цей раз зіпсував собі славу. Коли він углядів, що ми з’явились в дверях, а я ще його привітав рукою, то він раптом кинув свою працю й прожогом метнувся до мене. "Чорного Гаррі" в той момент не було біля плити й, поки ми примусили Глоба сісти на своє місце,— шматок баранини добренно підгорів з одного боку. В тій хвилині з’явився Гаррі й зняв страшну бучу, маючи намір віддубасити Глоба за його несовісне виконання своїх обов’язків. Я кинувся його рятувати. Тим часом хтось з гостей загукав, мов в рупор: