Кінець надходив: гарячка трусила його, як трясця; вже не бачив він білого світа, все було йому байдуже... Далі він знову зомлів і згубив тяму.
Однак через кілька годин прокинувся й побачив, що він — не сам, а біля нього стоїть невеличкий чорний хлопчик — дикун. Спочатку йому здалося, що це — лише мара, але ж він вчув, що хлопець про щось його питає. Тільки ж Новак охляв уже до того, що навіть не вимовив і слова.
Тим часом хлопець десь щез, але ж не остаточно: за недовгий час він повернувся з двома дорослими людьми, що були гірняками з близького табору. Ці забрали бідолашного "аматора опалів", віднесли його до табору, потім цілий тиждень відпоювали його самим молоком і тим повернули йому життя.
Цю Новакову пригоду вже записано в чеських книгах.
— Але ж,— каже п. Новак,— жити — живу, а не знаю, чи повернеться мені хоч колись моє здоров’я? Бо й досі почуваю себе слабим, хоча вже з того часу минуло дванадцять років!..
Тоді, ж, після цієї пригоди, він висох на сухар. І коли вже повернувся додому, то вдома його ніхто не міг впізнати: навіть свої собаки вили! А, прибувши додому, дуже захворів: від перенесеної спеки у нього по всьому тілу пішли болісні чиряки, що примусили його прокачатися в ліжку чимало часу. В той період його справи так підупали, що він замість того, щоб зробитись багатирем, мало не пішов з торбами.
Так само зостався не сповна дужим і його товариш Пенс, який через кілька місяців приїхав до нього в Сідней.
— Спасибі, що хоч зосталася душа в тілі! — закінчив своє оповідання пан Новак.
Дорого йому стали ті опали! Не дурно ж Гільдхен, яка так добре розуміється на всяких камінцях, казала, що це — нещасливі каміння!..
— — —
Я увільнився з друкарні, бо завтра маю вступити до нової фабрики: буду шліхтувати опали. Не знаю, може й мені вони принесуть нещастя, але навряд, бо я їх для себе не збираюся купувати. Завтра вперше піду на роботу вкупі з моїм господарем і буду вчитися на ювеліра!
З поводу нашої розлуки з товаришем Томом, ми з ним знову їздили до "Black Harry", або, по правді кажучи, не так до Гаррі, як до Глоба.
Він вже добре знає, що, коли я прихожу, то матиме цукру досхочу, й через те виявляє до мене велику вдячність і прихильність. Якби було можна, я готов би просто купити його у Гаррі, але ж негр каже, що він свого "Fellow’s" (товариша) не продасть ні за які гроші. Та це й зрозуміло: хіба ж я продав би комусь мого Самзная, хоча він і не вміє так добре працювати!?..
Однак сьогодні, коли ми увійшли, то Глоб так зрадів, що мало не покинув своєї роботи: він аж вищав від радості й страшенно нетерпляче поглядав на Гаррі, коли той нарешті скаже вже йому оте радісне: "Стоп"!
Я почав завжди сідати біля Глоба, щоб часом можна було його погладити. Ух, і торохтить же він тоді хвостом, чисто, як колись мій Самзнай в Писаревщинській церкві!
* * *
Завтра — неділя, й ми знову підемо з Томом до його земляків (Коддонів). Я ще про них, здається, нічого не писав. Ну, та вже нехай завтра.
— — —
Щоразу, коли я буваю у Коддонів, я почуваю себе дуже добре, наче у давніх-давніх знайомих. Ми, молоді, граємось, дуріємо, співаємо так, що мабуть чути аж на сусідніх вулицях.
Тепер я вже знаю, що з диких народів, які з давніх-давен жили в Австралії, в Новій Зеландії та по інших землях Океанії, треба цілком окремо ставити маорі (чи маорів). Вони зовсім одрізняються від австралійських негрів і своїм зовнішнім виглядом, і своїми здібностями. Тим часом, як негри й досі лишаються дикунами, майже нічого не мають спільного з австралійським культурним населенням і живуть переважно в недосяжних пустинях, нездатні перемінити кочівницький спосіб життя на осілий,— маорі мають всі протилежні здібності, що дуже наближають їх до європейських людських порід (рас).
Коли порівняти маорів з якимись іншими дикими народами, то треба б їх наблизити до фуджийців, самойців, чи тюнгалезів. Коли ж вони зовнішнє об’європеїзуються, тобто пострижуться, одягнуться в європейське вбрання, а тим більше, коли вони зазнають і європейської культури, походивши до європейської школи, працюючи в гурті європейських робітників і т. д., то вони й зовсім нічим не відрізняються від людей, яких ми бачимо в Європі. Вони й не чорні, й не червоні чи бронзові, тільки темніші по своїй цері, як звичайно наші люди; середнього зросту, частіш всього мають обличчя, що нагадує жидівське, переважно загнутим носом та товстими губами, чорними очима та чорним волоссям.
Ще донедавна маорі були татуіровані й навіть тепер в Новій Зеландії можна побачити не одного, у якого все лице розмальовано синім орнаментом, що зостається на все життя. Ще й у Коддонів є татуіровані родичі, й один навіть нещодавно був у них в гостях, але на жаль, мені не довелося його побачити.
Всі, хто мені оповідав про маорів, кажуть, що це — люди дуже міцні фізично, сміливі, завзяті, лицарської відваги й видатні плавці, не гірші за самойців. В останньому я й сам не раз мав змогу переконатись на Томові, який може бути на воді та в воді хоч і цілий день.
Поєвропеєні маорі дуже добре говорять по-англійському й знамениті промовці. Багато з тих, що вибрані послами до парламенту, знані в Австралії, як визначні оратори. В хатнім оточенню це незвичайно милі люди, що нагадують мені наших простих людей. Вони дуже гостинні, ласкаві, веселі й щирі. Принаймні, коли я буваю у них, то мені завжди пригадується той час, як я бував у бабуні в Лубнах.
Один тільки за ними є гріх: мені здається, що вони досить ледаченькі. Принаймні кілька разів, як я приходив до панів Коддонів, то й пані, а особливо панночка вилежувались на шезлонгу або на канапі, чого я, наприклад, ніколи не бачив у своїх господарів-словаків. Люблять вони всякі забави та виграшки; й коли часом ми витворяємо якісь штукерії в садку, або почнемо грати в "свинки" чи "клюка", що я їх навчив, то часто й сам пан-тато не втерпить, впроситься до нашого гурту й виявляє таку зручність, як молодий парубок. Белла також грає з нами у всі хлоп’ячі забавки, а потім нам співає та грає на піаніно. Крім того, вона велика оригіналка й їй приходять у голову дуже своєрідні думки. Так, наприклад, вона надумалась, що свині ніколи не доживають до старости, бо їм завжди передчасно вкорочують віку. І от, вона довго шукала собі такого маленького поросятка, щоб воно не подавало надії на великий зріст; купила за наскладані гроші й тепер його дресирує. Справді, те порося слухається її, як собака. Називається її "синок" — "Коші"...