Сідаю сьогодні писати знову.
Але, що я помічаю! Тепер я мало пишу по-українському, а весь час практикуюся в англійському письмі, й часто почав збиватись: замість наших літер часто ставлю латинські. Особливо мішаю н і n, у та y, б та b, а часом то забуду якесь українське слово! Е, це вже кепсько...
— — —
Не можу заспокоїтись після розмови з Барильченком. Невже ж таки нас і справді з’їдять кацапи? Ні, як не покрути головою, а все-таки чогось віриш, що подавляться прокляті! От, хоч би їм наклали! А там уже може знайдуться й у нас свої люди. Не дурно ж пророкує наш великий поет Степан Руданський в цьому вірші, що я цими днями прочитав і переписав собі на записочку:
"Ой, з-за гори, з-за кручі
Та скриплять вози, їдучи.
А поперед козаченько
Та вигукує, йдучи:
"Україно, Україно,
Моя Рідна Мати!
Чи ще довго над тобою
Будуть панувати?
Чи ще довго кривавицю
Будуть з тебе пити
Та й діточок твоїх бідних
В кайданах водити?
Твоя слава у могилі,
А воля — в Сибірі,—
От що тобі, матусенько,
Москалі зробили!
Гукни ж, гукни ж, Україно,
Нещасная вдово,
Може діти на твій голос
Обізвуться знову!
Може знову розв’яжуться
Звязанії руки,
Може знову брязчатимуть
Козацькі шаблюки!
Може військо запоріжське,
Як море, заграє,
А дівчина, як і перше,
Пісню заспіває?!
Тоді вже нас не заберуть
І московські внуки,
Бо кров — за кров катам нашим,
А муки — за муки!
Гукни ж, серце Україно,
Та тільки скоріше!
Бо щодалі ссуть кров нашу
Все більше та більше!.."
Гей, коли ж ти гукнеш, моя Україно рідна?!..
— — —
Позавчора приїхав Свенсен. Він дуже задоволений, та й є чого: привіз силу етюдів, а великих образів аж вісім. Деякі просто чудові; на них я бачу "Блакитні Гори", як живі!
А сьогодні маю листа від д-ра Зуараба. Цими днями й він буде в Сіднеї, бо на Півночі зробив все, що йому було треба. От, і позбираються докупи всі мої приятелі!
Сьогодні з Свенсеном ходили до Ботанічного саду. Він тут був вперше й страшенно радів, що пізнає, як зветься та чи інша рослина, яку вже він вистудіював на "Блакитних Горах". А парк цей, справді, чудовий та взірцево упорядкований. Сила дивовижних рослин розкидано затишними групами, й на кожній рослині є напис.
Мені тут взагалі подобається і я з радістю походив по саду з милим товаришем. Але ж, коли він ходив за ділом, бо розшукував між деревами та папороттям "своїх знайомих", то я тинявся без діла. І от, мені прийшла в голову така думка: і між рослинами австралійськими, і між звірами та всякими живими тваринами стільки дивовижного й незнайомого нашим людям, що варт було би про все записати більш докладно. Свенсен каже, що це — спасенна думка, бо ті записи можуть мені придатись дома. Треба буде запитатися Барильченка, чи є по-українському якась книжка про природу Австралії? Коли нема, то, й справді, варт зробити спробу. А до того ж я бачу в цім ще й іншу вигоду для себе: я більш писатиму по-українському й це не даватиме мені забувати рідної мови. Тоді ж до цих своїх записок я того нічого не заводитиму, а лише буду нотувати події та пригоди, що трапляться далі зо мною.
— — —
Барильченко дуже похвалив мою думку щодо писання окремих записок про природу Австралії, але ж він радить, щоб я робив це не випадково, а в певній системі, тобто вперед розробивши план. Бо цілком справедливо він зауважив, що моя книжка буде неповною й несистематичною, позаяк я дуже мало їздив по Австралії, та, хоча б і об’їхав її всю, все ж таки на власні очі всього не побачу. І от, він радить мені насамперед добре ознайомитися з тутешньою природничою літературою й на підставі того готового матеріалу розповісти "про фауну та флору" цієї землі. Коли ж я перечитаю книжки, що він обіцяв мені дати, то я вже буду бачити й той порядок, в якому треба писати й собі.
Нехай це буде спочатку тільки переказ чужого своїми словами, але ж потім, як я вже дещо побачу на власні очі (бо вже тоді знатиму, чого саме мені шукати), от, тоді до чужого я додам і свої власні спостереження. Така робота, коли на підставі кількох чужих праць складаєш свою, зветься компіляцією. Тільки в компіляції завжди треба зазначати, якими книжками ти користувався. Це для того, щоб не подумали, що ти вкрав чиєсь чуже й видав за своє, а вдруге й для того, щоб той, хто цікавиться довідатись про якусь справу, міг би знайти одразу той матеріал, якого йому треба. Книжку треба писати простою мовою, по змозі тими словами, що їх вживає народ, тоді вона буде популярною. Барильченко каже, що тоді таку книжку можуть на Україні навіть надрукувати, бо вона може бути й цікавою, й корисною.
Послухаюся доброї ради: вийде щось з того — гаразд, а не вийде, то принаймні мені особисто буде користь. Як каже наша приказка: "втік, не втік, а побігти можна!" Тим більше, коли є кого й запитати поради. А пан Назар безумовно на цьому розуміється. Це вже видко по тому, як він сам пише популярні брошури. Тоді він намагається уявити собі найдурнішого знайомого йому чоловіка й, коли пише, то наче б то з ним розмовляє і, як бачить, що тому все зрозуміло, тоді вже книжка буде добра. Вже він написав дві книжки й їх видруковано. Щасливий!..
Якби не пізно, то я б оце зразу пішов до міста, щоб купити добрий зшиток для цієї роботи. Але, на жаль, тут майже всі крамниці зачиняють між п’ятою та шостою годинами...
* * *
Мені чогось так неспокійно на душі. Якби я вірив в передчуття, то мусив би чекати для себе якогось лиха. Ну, та я ж не японець...
Чи не піти до Тома? А, й справді. Умовлюся, коли ми підемо знову до його земляків, а потім гуртом зайдемо до Свенсена, поїдемо до порту, а відтіль може знову подамося до "Чорного Гаррі". Свенсена дуже зацікавив "роботящий Глоб"...
А надворі парить! Хоч би вже дощ! Та дарма, його тут можна не діждатися аж до зими.
— — —
Чудову мені подарував Свенсен картку. На ній — австралійська плащувата ящірка. Наліплю її тут, бо вона мені найдужче подобається тим, що нагадує мою київську тьотю в її знаменитій пелерині...
Зараз їдемо з панами Вопалками на дитяче свято. Уявляю собі, як радітиме Ружичка. Тільки навряд, чи ми вліземо до вагона: в неділю взагалі всі трамваї повнісінькі дітей, бо їх по неділях возять без грошей, куди б хто не їхав. Ну, а вже сьогодні, певно, всі поїдуть до парку...