Звичайно, мамінка не розуміє, що й до чого,— й тоді вже там відбувається продовження нашої розмови. Мене незвичайно тішить ця дитяча лопотнина, бо, й справді, всі ці розмови мають такий комічно-діловитий характер, а часами Ружичка встругне щось таке несподіване, що ніякий дорослий чоловік не вигадав би й навмисне.
Сьогодні ж трапилась така пригода. Увечері пані Їтка поливала квітки в садочку, я сидів з газетою на піддашках, а Ружичка з шматком намазаного маслом хліба в руці ходила по п’ятах за ненькою й питалася її,— "а со kdyby?"
— Ти ж знаєш, що не можна брати в руки квіток, бо вони того не люблять і перестають пахнути,— навчала її мати.
— Я знаю і не беру! "Я єном чіхам, мамінко!" — розважно відповідала дівчинка й для доказу уткнула свого носика у велику червону квітку й завмерла так на кілька секунд. Аж це раптом вона голосно скрикнула й, кинувши хліб на доріжку, обома руками вхопилася за свого носа. Ми метнулись до неї, та ж за плачем спочатку нічого не могли розібрати. Тільки вже згодом виявилось, що в квітці спав якийсь жучок, його розбудило тепле дихання Руженчиного носика й він не знайшов нічого кращого, як вщипнути її за самий кінчик.
Ну, вже ж і попосміялися ми, а найбільше з того, що Ружичка далеко більше перелякалася, як вчула болю, й увесь час запевняла, що вона "руками нічого не займала, а тільки нюхала носом".
— Ото "не стромляй носа до чужого проса" — навчив я її з цього поводу української приказки.
Увесь вечір з цієї причини була довга розмова про всяких комах та метеликів, переважно на тему: чого метелики не кусаються, та що було би, коли б вони кусались?
Скінчилося тим, що я пообіцяв Руженці зробити для неї крильця, такі, як у метелика, тоді вони її не будуть боятися й вона сама у них роспитається: а що було б, якби вони кусались?.. Тепер я бачу, які милі й цікаві створіння — маленькі, виховані діти. А головне, що вони дуже добре впливають на дорослих. Коли часом пан Вопалка чогось гнівається, або ж чимсь збентежений,— тільки прийде до нього Руженка,— він враз заспокоюється й стає ласкавий.
— — —
Я спочатку думав, що Снейс — англієць, аж він — маорі! Він дуже милий, веселий і вихований хлопець, а саме цікаве, коли згадати, що його діди були справжніми людожерами! Уявити собі не можу Яркового, наприклад, здивування, коли б він довідався, що я тепер маю товариша по роботі й майже приятеля, з яким ми щодня купаємось та займаємось гребним спортом, людину, якої не тільки прадіди, а таки дід та баба їли людей! А ми, таки й справді, приятелі й сусіди!..
Його батьки роблять також враження зовсім інтелігентних людей, а старша сестер Белла — учениця останньої класи комерційної школи, знає комерційне рахівництво, чужих мов й прудко пише на машинці. От тобі й дикуни!
Я був у них: живуть вони так само, як і наші словаки; говорять виключно англійською мовою й в їхньому поводженні чи оточенні рішучо нічого не видко чогось такого, що могло би нагадувати їхнє недавнє дикунське минуле. Мало того, на стіні в їдальні висить "круціфикс" — чорний дерев’яний хрест з білою пасією (розп’яттям).
Вони дуже гостинні, привітні й веселі.
Мушу признатись, що це мене незвичайно вразило, й коли я міркував, повертаючись додому, то мені все це здалося не тільки дивовижним, але й... прикрим. Прикро було те, що коли я дуже обережно почав їх розпитувати про їхніх братів — маорі’в та про їхнє минуле життя,— то вони силкувались дати мені зрозуміти, що між ними й між дикими їхніми родичами нема нічого спільного. Це дуже подібно до того, як у нас деякі багатші та "цивілізовані" жиди зрікаються своєї національності й намагаються довести, що вони, мовляв, на жидів "савсєм нє пахожі". А я цього не можу зрозуміти. Бо я примірюю до себе, до своїх приятелів і думаю, що от же й наш Кобець, чи Папаянц — й освічені люди, й одягнені не гірше першого "dandy" , й мають звичаї та смак висококультурні, але ж вони не ховаються з тим, що походять від убогих людей тієї національності, що також не дуже високо стоїть щодо культури!
У Снейсів нема також ніяких пам’яток попереднього життя їхніх родичів. Єдине, що я бачив,— вирізувану з дерева поличку, старовинної маорської роботи з незвичайної краси оригінальним орнаментом. І, цікаво, як мені потім оповідав мій товариш,— цей орнамент дикуни-маорі вирізували ще тоді, коли вони не знали металу, а замість різців та ножа їм служили нагострені мушлі та камінці!
Коли я дещо з тих думок сказав Томові, то він обіцяв колись повести мене до своїх родичів, у яких є багато всякої старовини: посуд, зброя, орнаменти на дерев’яних речах й національна одіж з пір’я ківі та австралійського льону.
У Снейсів (які, видимо, й прізвище своє перемінили на англійський взірець), я бачив ще одну дивовижну річ — приручену ківі-ківі. Це — гарненький пухнатий птах, на зріст, як курка. Він дуже кумедно піднімає вгору свій тулубець та втішно розтуляє довгий дзьобик, коли йому кидати якісь ягоди.
Вчора вдень ми з Томом поїхали купатись. Було це зразу по обіді (вчора була субота), а надвечір, коли вже ми заморились їздити на човні, то він мене намовив поїхати з пляжу в затоку, повечеряти негритянською печенею, що робиться на рожні (вертелі). Я згодився, тим більш, що вчора я знову одібрав був свій тижневий заробіток і мені б годилося поставити "могорича" моєму новому колезі. Всі гроші були при мені — 28 шилінгів. Правда, спочатку, з огляду на мої молоді літа, мені хотіли всього не видавати, бо тут до вісімнадцяти років дають тільки "кишенькові гроші" (2 шилінги та 6 пенсів на тиждень), а решту відкладають на рахунок робітника до спеціальної каси чи банку. Мені ж видали, позаяк я робітник-аматор, та ще тепер військовий час, що зменшує певні строгості робітничих законів.
Ми сіли на моторовий катерок і поїхали до "обержі Чорний Лебідь", і я дуже добре зробив, що поїхав, бо побачив щось таке, чого я ще ніколи в житті не бачив і що дуже мене зворушило.
Пароплавчик довіз нас до густо зарослого бережка, над яким, під високими деревами, обплутаними розкішними синіми квітками "клематис", що нагадують наш хрещатий барвінок (тільки клематис в кілька разів більше й в’ється, як кручені паничі) — ми побачили гарненький, більший, як звичайно, домик. Вікна в ньому було освітлено й відтіль було чути веселі голосні вигуки та сміх. Пахло дуже смачно смаженою бараниною з часником. Коли ми увійшли, то побачили за столами силу людей, які їли й пили "бренді". Більшість були робітники, переважно ті, що працюють в копальнях опалів та на золотих жилах ("діггери"), а також ті, що ходять цілими юрбами стригти овець. За кількома столиками грали в карти та кидали кістяні кубики (кості). Поміж гостями перебігали дві зовсім чорні негритяночки, розносили страву, бренді, віскі, та всякі наливки й прибирали посуд.