І от, я вже живу в помешканні робітника, а незабаром і сам вступлю до робітничої сім’ї... А поки що час вже й спати. Завтра ж, якщо буде коли, допишу про ті новини, що прийшли з театру жахливих подій в Європі.
А, ще й забув записати, що Свенсен також шукає приватного помешкання в Сіднеї, а пан Зуараб написав мені картку, що може швидко побачимось. Він пише, що мабуть йому доведеться лишитися тут на довший час, бо треба буде об’їздити далеко більше, як він спочатку сподівався. З Свенсеном ми умовилися завтра податися до "Блакитних Гір", бо всі радять нам там побувати.
— — —
Олаф Свенсен, тільки тиждень просидівши на одному місці — в Сиднею, почав нудитися. Він собі зовсім не так уявляв Австралію й тутешню природу, а через те часто повторює, що він розчарований, що маляреві нема чого їздити до такої ж одноманітної, як і далекої сторони.
Я особисто не розумію, що таке нудьга, коли ти не пливеш, як полонений, на кораблі, або, коли ти не хворий, не лежиш в ліжку й можеш щось робити. З подібних почувань мені знайома тільки туга, але ж у мене якась кумедна вдача: всякі нові, цікаві для мене явища забирають цілком мою увагу одразу, а минуле випадає здебільшого, як тло, на якому яскраво малюється тільки сьогоднішня дійсність. Подібне говорить і Барильченко про себе, але ж він ще додав цікаву примітку: він вважає, що нудьга, чи по-англійському — "сплін", то — спеціальна властивість людей з Півночі. Південні ж народи, навіть тоді, коли вони нічого не роблять, здебільшого не почувають спліну, бо вони тоді бодай чимсь бавляться. Отже, Барильченко й переконав Свенсена якнайшвидше поїхати на "Блакитні Гори", де гарна місцевість й багато водоспадів. Я, маючи поки що вільний час, радо згодився пристати до гурту, й от, минуло всього дві тільки години, як ми відтіль повернулися до Сиднею.
Правда щира: нас не тільки не одурили, але те, що ми побачили, було далеко більш, як ми сподівалися. Я дуже задоволений, що там побував, а Свенсен — у великому захопленні.
"Блакитні Гори" повні високої й різноманітної краси. Ці водоспади, що їх зустрічаєш на кожному кроці, надають тим розірваним, пошматаним рукою якогось казкового велетня, кам’яним масивам такої своєрідної, чарівно-дикої краси, що часами не віриш, що перед тобою жива природа, а не фантастичні образи чи феєричний сон. Глибокі, темні, недоторкані ліси на дні проваль, з силою величезних тропічних папороттів, подібних до міцних дерев, дихають на всю цю місцевість приємним, вогким затінком і ласкавою прохолодою. А по узбіччях різнокольорових скель розкидано цілі отари кущів, вкритих чудовими різнобарвними квітками, що часом виглядають з-під сивих шапок велетенських евкаліптів та потворних пальм "Юбеа".
Незрівняно-розкішний погляд на гори, коли вранці тільки починає сходити сонце. В той час увесь краєвид поволі починає змінятись, оживає, ніби прокидається зо сну й переходить до денного життя. Спочатку на дні низини стоїть густий, білувато-блакитний туман, неначе пофарбована пара, в якій неясно загадково вимальовуються зариси високих скель, глибоких безодень. Помалу та пара починає коливатися, рідшає, ніби хтось здіймає поперед вас серпанок за серпанком і поволі відтуляє заслону, за якою виявляються нові й нові контури. І нарешті поміж тих контурів починають виринати три стрімких кам’яних вежі, що звуться "Трьома Сестрами".
Від цього незвичайного видовиська нас напало якесь, дуже влучно схарактеризоване Свенсеном, "почуття стихійності". Не можна було втримати бажання кричати, співати, рухатись, стрибати,— одне слово, чимсь диким, нездержним, не прибраним в якусь узаконену людьми форму, виявити свою потребу стихійного життя, витратити той лишок енергії, що народився в цій могутній природі. Ми наче сп’яніли й, як діти, розбіглися в різні боки, гукали один до одного, що було сили, передражнювали птиць, робили, скільки було можна, більше шуму. Якась несвідома й незрозуміла радість наповнила наші серця і ми, таки й справді п’яні від повітря, барв, простору,— наче поринали в спокійних хвилях серпанкового, блакитного повітряного океану. Але ж це незрівнянно ліпше справжнього океану, це — не тільки художній образ, написаний велетенським пензлем самої пані Природи, це — справжня, нічим не обмежена воля, сама воля, чого ніколи не почуваєш на ворожому океані, на якому повзаєш, прикований до мізерної шкаралупи. І, коли там тебе гнітить і принижує величчя природної стихії, тут воно тебе веселить, наповнює радістю.
Правда, я гадаю, що це знов-таки залежить від моєї вдачі: я помічаю, що взагалі все надмірно велике мене гнітить...
Коли ж вже й зовсім зійшло сонце та стало дуже парко, в долині, поміж проваллями все ще курився той дим гігантських кадильниць, якими австралійська земля курила фіміам блакитному небу з своїх Блакитних Верховин.
А тут, поблизу — всі можливі на палітрі барви рослин, що живуть на тлі часто цілком червоних або жовтогарячих круч, на які налягають темно-сині тіні. На другий день на небі пропливали хмарки й кидали від себе сині тіні, що круглими, прозорими плямами пересуваються по килиму квіток.
А поміж всіх цих барв в різних місцях гучить, сичить, гомонить, якось курлюкає, збігаючи безупинним пустотливим потоком, срібна вода. Місцями вона летить поміж темної зелені папороття невдержимою зломаною річкою на страшенну глибину; місцями тільки котиться по похилій кам’яній площині; місцями розпилюється в тонку, немовби скляну баню.
Височінь деяких водоспадів колосальна. Наприклад, "Wentwoth Falls" падає з гори на 300 метрів заввишки, тобто вода летить униз більш, як на третину верстви. А на "Плакучій Скелі" вода рветься й піниться так, неначе під нею горить вогонь, від якого вона безустанно закипає...
Одне слово — довкола сама безжурна радість та веселощі могутньої й величної природи. Все це, взяте вкупі, творить незвичайно гармонійні, приємні для ока окремі маленькі образки, що гуртом складають безкраю широку й глибоку панораму...
Це — місця, в яких завжди буває багато туристів. Через те все підготовлено так, щоб при огляді не можна було дуже заморитись. Часами в горі насічено сходи, місцями — прорізано стежку; деінде зроблено поручні над страшною безоднею. Спочатку Свенсен обурювався цим "удосконаленням природи", але потім ми погодились, що нас, людей теперішнього часу, які вже втратили тонкі природні чуття докультурної людини, не можна пускати в таку дику природу, бо ми за втомою не почули б всієї її краси. Що ж до дикунів, яким ці додатки не потрібні, то навряд чи вони взагалі можуть так повно ту природу почувати.