Було ще зовсім рано. Данило й решта товариства пішли снідати, Антосько пішов з ними, а Калина не хотіла. Хотіла побачити режисера й віддати йому розрізнені шматки тексту, і пояснити, що читала не так, як її просили.
— Жаль,— сказав режисер,— жаль, що ви не маєте часу, аби перечитати все, і саме так, як би то нам треба було, Жаль... Слухайте, а може, не поїдете до
Ворохти? Краще з нами до перевалу, можете сісти з малим у мою машину, може, ви допоможете нам упіймати сонце, гаразд?
Обличчя в нього втомлене, ніби він перебув якусь нелегку хворобу. З готелю якраз вийшла дівчина з чорними очима, тепер було видно, що вона старша, аніж здавалося Калині спершу, на ній була волохата тепла шапка з довгими вухами і в таку ж шапку вбраний був хлопчик, який тримався за її руку.
— На кого мені його залишити сьогодні, Петре Івановичу? — запитала вона режисера. — Він усім тут геть чисто обрид і всіх замучив, ніхто не хоче його стерегти.
Малий із зухвалим зацікавленням приглядався до Калини, мовби надумувався, чим би їй дошкулити.
— Ти бегемот,— поінформував він урешті,— я бачив тебе в зоопарку,— і показав Калині язика.
— Ох, ну й дитина,— втомлено сказала його мати.— Не гнівайтесь, будь ласка. Я не маю ніякого педагогічного хисту й не знаю, що з нього виросте.
— Знаєш,— сказав малий.— Я ж тобі вже пояснював, що буду приборкувати леопардів.
— Та вже ж,— погодилася мати,— кого завгодно ти здатен приборкати.
— Згодні їхати? — наполягав режисер.
— Дякую, я б то охоче поїхала, таж є ще мій син і брат.
— Брат може сісти в наш автобус, якщо матиме бажання, а малий — з нами, в машині.
Антосько згодився лише з однією умовою: потім обов'язково вирушати до Ворохти, навіть якщо решта попутників — львів'ян відмовляться.
Біла невбирана сорочка. Невбирана і біла. Чим вище в гори, тим жахітнішою була та голизна без снігу. Калина заплющила очі. Антосько ж усе кричав:
— Глянь, глянь, мамо, там сосна над самим проваллям, як звір лапою тримається!
Не хотіла бачити нічого, окрім тої білої невбира-ної сорочки, і раптом машину шарпнуло, занесло вбік, рвонуло — Антосько! — заціпеніло й закричало водночас усе в Калині, але не видобулось на зовні криком. Автобус, що їхав попереду, навально, заднім ходом скочувався на них, насувався на них і машина звисла переднім колесом над прірвою, і завмерла, автобус, мало що не торкнувши автомобіля, також зупинився у кільканадцяти метрах нижче, на дорозі.
Калина переполоханими, безвладними руками обмацувала Антоськове обличчя, плечі, знову обличчя, і плакала, а перед очима чомусь крутилося, оберталося колесо мотоцикла і синій шолом.
— Ну й історія,— сказав трохи зблідлий Антосько, злегенька й дещо зніяковіло намагаючись звільнитись від материних обіймів, страху і сліз.— Ви класно вивели машину,— схвально, по-дорослому сказав хлопчик режисерові і глянув уділ.— Нічого собі ямка! Дна нема.
Режисер розмірковував, що мав чинити далі. Тут, на горі, вітер був як наруга несподівана. Калина знову заплющила очі й не хотіла бачити нікого довкруг. Калина була ялицею. Вона учепилася цупкими пальцями коренів за землю, за виступ скелі над безоднею і трималася. Так, незважаючи на все, трималася. Був день нинішній, і завтрашній також буде ще. Яке безглуздя — говорити: бачу востаннє! Треба казати: бачу знову. Була дорога, машина, люди, Антосько... Де... де Антосько? Ага, ось він.
Отже, досі весь час було просто страшно. Це був звичайнісінький страх. Страх — це щось, над чим людина не владна? Чи владна? Ось цієї миті вона підійшла до цього зовсім близько, впритул, і знову було страшно, але тепер уже тільки за Антоська. Решта відступила, зникла, ніби цей різкий поштовх машини, цей майже невловимий момент, який відділяв "бути" від "не бути" (не її, а сина, Антоська), звільнив її від усього попереднього, чи надовго — вона ще не знала, але зараз вона почувала себе вивільненою і майже щасливою.
Вона затулила обличчя долонями, і крик знову завмер, не розірвав легенів, і Калина нечутно видихнула: а-а-а, а-а-а.
Щось говорив Данило, вона ніяк не могла утямити, що він говорить, та й взагалі — чи варто було зараз говорити щось, чи мали значення слова? Уперше в житті Калині слова здавалися чимось стороннім, відчуженим і навіть зайвим. Бо хіба зараз мало значення щось, окрім того, що он там стоїть Антосько, розмахує руками, сміється:
— Ну що ти, Калино? Що ти, сестричко? Вибач мені, прости, Калино...
Данило брав на себе якусь вину? Смішний!
— Що? Що ти кажеш? — запитала вона якось зовсім беззвучно і знетямлено.
Данило відчув себе безсилим, як щойно в автобусі, який сповзав униз, сунув на машину поміж двома прірвами.
— Калино...
— Ну що, все гаразд. Нічого, ні-ні! Здається, я перестала...— вона хотіла сказати, що перестала боятися, і раптом їй здалося, що вона не бачить Антоська.— Де ж він? Де Антосько?
— Та ось же він,— сказав Данило, показуючи на хлопчика.
До Калини підійшов зніяковілий режисер.
— Вибачте, ви вже нам вибачте за таку невдалу екскурсію.
— Усе гаразд. Усе,— повторила Калина, мовби
заклинаючи це "гаразд" затриматися якнайдовше.— Ви чудово вели машину.
То тільки аж тепер я по-справжньому була впритул до цього. І не відчула нічого, крім страху за сина.
Усе втихло, все враз відступилося, було не боляче, не гірко, а тільки тихо. Все зсувалося з неї, падало, неначе зайвий одяг, вона стояла насамоті з собою, стояла перед власним поглядом у самій лише білій, неторканій, невбираній сорочці, тоненьке деревце вигиналося, наче гриф віолончелі, я відбоялася, усього відбоялася, щойно я пережила найвищий страх, страшнішого понад це нічого уже бути не може. Он Антосько. Калина доторкнулася до тонкої смереки і відчула, що в ній самій забриніло щось світле і тихе. Долоня, торкнувшись стовбура, стала вологою, холодною, посвіжішала відразу.
— Сніг, сніг! — гукав Антосько. — Мамо, сніг! Сніг почав падати навально. Калина схлипувала
й сміялася. Сніг упав і заліг відразу густо й біло, і гори під його покровом розпростерли скорчене, змаліле досі від холоду тіло, й підвелись вище. Глибини засиніли, потекли голубі тіні, вітер ніби щез, і сніг лежав добрий, спокійний і наче теплий. Було аж до тривожного чисто.