Нашвидкоруч я нарізав гілля і зробив край мулистого берега засідку, сполохавши табунець чирят, що мирно попасався в кутку затоки. Але то дурниці! Незабаром налетять нові качки, а тим часом я, стоячи на колінах, зручніше вмощувався в середині засідки, зняв з плеча ягдташ і обережно розстелив його сітку, щоб чиряті було теж не мулько сидіти, і знову спустив на рушниці запобіжника.
Та мені сьогодні щось не повелося з полюванням. Чи то день такий нещасливий випав, чи мій непотрібний постріл на озері скаламутив раптом мою душу і мені не ставало тепер снаги стріляти так влучно, як то раніш бувало. Я схибив дуплетом по чирку, що сів на плесо просто засідки, збив уліт з невеличкого табунця крайню качку, але вона впала в різак, і я ніяк не міг там знайти підранка. Та ось недалеко берега, праворуч, сіла пара чирят-трав'янок. Я, не поспішаючи, добре вицілив ближчу до себе і вистрілив. Постріл був влучний, бо поцілена трав'янка занурила у воду голову, але й друга, хоч і збентежена, все ж держалась на воді, а не злетіла в повітря. "Мабуть, підранена в крило",— подумав я, вискакуючи із засідки схопити птахів. Я навіть не прихопив з собою рушниці — так я був певний, що й другій качці не минути моїх торочків. Вона метушилась на одному місці, немов прип'ята якірцем, і тоді, коли я став наближатись, і лиш після того, як я схопив рукою мертву подругу, селезень, якого я розпізнав одразу з пір'я, почав одпливати, а далі, на подив мені, легко знявся вгору і полетів за Дніпро.
Я стояв з опущеною рукою, з якої звисала трав'янка-самиця, і дивився на маленьку цятку в небі, що швидко танула і ось зовсім щезла. Мені не жаль було, що я не вбив селезня. Навпаки, щось близьке до радості, що я не захопив рушниці й через те не стріляв більше в нього, пойняло мене, коли я знову почав пригадувати, як він, обстріляний, перед видимою смертю, не хотів покинути своєї, мертвої вже, подруги... І знову щось неприємне — чи то незрозумілий докір, чи неусвідомлений жаль — осіло в моїй душі, коли я неохоче, без усякого піднесення, як то буває звичайно на полюванні, поніс до засідки свій новий трофей. Мене знову через те осиротіле чиря жаль брав за першу забиту качку.
Чиря сиділо нерухомо на своєму місці, вистромивши в дірку голову, й ні на що не реагувало. Його вже не лякала моя поява, не вразив вигляд другої забитої качки, і воно не борсалося в сітці, марно шукаючи виходу. Можна було б подумати, що чиря вже неживе, якби воно не так рівно трималося і не були відкриті чорні намистинки його очей. Але й ці намистинки дивились тепер не на мене, не на довколишній ранковий світ, у якому все вже прокинулось від сну й тішилось життям, а кудись усередину самого ^себе.
Дивно, але це все вплинуло й на мене. Я не журився тим, що літ, мабуть, кінчився і на мою затоку вже не залітали птахи, а коли за яких два кроки від засідки каменем упав коло берега необачний бекас, мені й на думку не спало стріляти в нього. Не помічаючи, яка страшна небезпека причаїлась поряд нього, бекас длубався в твані своїм довгастим дзьобом, повертаючи в різні сторони свою вертку маленьку голівку. Я навмисне свиснув, і бекас стрепенувся. Він помітив нарешті мене і, пройнятий жахом, очманіло кинувся вбік наосліп. За мить він зник з очей, але якийсь час лунало ще в повітрі його перелякане "кара-кац!.."
Лишатись далі на затоці вже не було чого, я знову надів на себе ягдташ з мовчазним чирям, закинув за плече рушницю й поволі подався луками. Тут на просторі, де звідусіль щось стрекотало, співало й шаруділо в траві, радіючи дневі й сонцю, я був єдиний представник найкращого витвору природи — людини. Але ж як усе живе в цій природі лякалось мене, людини, й тікало! Від мене кидались геть веселі коники, пурхали подалі прозорокрилі бабки, стрімголов стрибали з берега в воду жаби, заспаний заєць ще здалека, почувши мою ходу, метнувся щодуху на поля, і навіть крук на дальній копиці підозріло поглядав на мене, хоч мені непотрібні були ні його м'ясо, ні його пір'я. Все живе сахалося людини, тим-то й чиря закам'яніло поруч мене.
Кілька разів протягом дня я підносив його до води, щоб напилося, кришив хліб і круте куряче яйце і підсував до самого дзьобика, але чиря як заріклося, і не приймало з моїх рук ні води, ні їжі. .
Сам я вже двічі під'їв і відпочив добре, але мале чиря, таке ненажерливе коло матері, за цілий день і не доторкнулось ні до чого. Я дивувався, як воно ще може тримати так рівно голову й не марніє на очах.
Надвечір я повернувся на село, щоб вечірнім пароплавом повернутись до Києва. На березі, недалеко пристані, я вийняв чиря з сітки, щоб востаннє перед дорогою спробувати напоїти його. Я опустив руку з чирям у воду, але воно навіть не нахилилось до води, серед якої виросло.
— Е, то ви надарма його взяли — чиря в неволі не житиме! — промовив позад мене якийсь дідок, що шкутильгав берегом, спираючись на ціпок.— Воно й непоказна пташина — сіреньке, невеличке, а, гляди, волі ні на що не проміня! — казав, віддаляючись, дідок, чи то до мене, чи до самого себе.
— Не житиме в неволі? — запитав я сам себе.— Тоді для чого ж я тримаю його? Адже це тільки уздовжить його передсмертні муки! — І я розпустив пальці, що досі тримали пухнастий, малий тулуб...
Чиря спочатку не повірило своєму визволенню. Воно, як і перше, в моїй руці, не пило води й не рухалось. Але помалу течія почала односити його від берега. Метрів за чотири від мене, там, де на глибокій воді я вже не міг досягти його, чиря раптом ожило і заметушилося. Глянуло праворуч, ліворуч, торкнулось дзьобиком води і, переконавшись, що таки справді тепер воно вільне, заходилось пити. Воно спрагло пило прохолодну дніпрову воду, раз у раз занурюючи й високо підіймаючи потім угору дзьобика. Хвилин з десять воно задовольняло свою пекучу спрагу, потім стрепенуло крильцями і жваво попливло на середину Дніпра. Але на бистрі, лишаючи позад себе довгі хвилі, завертав до берега пароплав. Та — що пароплав! Хай попереду будуть і хвилі, і бурі, і безліч небезпек — пусте! Аби лиш не тиша полону, не сон у неволі! Вперед, чиря!..
Я довго дивився йому вслід, радіючи за нього...