— Щоб мені згоріти! — вигукнув Обрі.— Я зовсім забув про цього клятого койота. Бідолашний Чинк випив, мабуть, не один ківш лиха. І як це його не з’їли і табір не розтягли?
А Чинк напружував останні сили. Ноги йому тремтіли від страху і голоду, але він не відступав і був, очевидно, готовий померти, захищаючи намет.
Холодні сірі очі Обрі зразу ж охопили всю цю картину. Під’їхавши до намету, він побачив м’ясо і зрозумів, що Чинк нічого не їв відтоді, як він поїхав. А коли . цуценя, тремтячи від страху і слабості, підповзло до нього, зазирнуло у вічі й лизнуло руку, ніби кажучи: "Я зробив те, що ти мені наказав", то для старого Обрі це було вже занадто. В його очах бриніли сльози, коли він поквапливо діставав їжу для маленького героя.
Потім горець обернувся до цуценяти і сказав:
Чинк, дорогий друже, я повівся з тобою погано, а ти зі мною — добре. Я більше ніколи не залишу тебе самого і теж поводитимусь з тобою добре. Я почастував би тебе горілкою, але ти не п’єш її. Що ж мені для тебе зробити? Стривай, я можу усунути найбільшу неприємність в твоєму житті!
І Обрі зняв з жердини в наметі свою гордість — дорогоцінну для нього багатозарядну рушницю, зірвав, ні на хвилину не замислившись над тим, що йому за це буде, урядові печатки і вийшов за двері.
Койот, як завжди, сидів неподалік намету і люто шкірив зуби. Гримнув постріл, і царство жаху для Чинка скінчилось.
Дарма, що прийшли солдати і побачили, що Обрі порушив закон про охорону Йєллоустонського парку, застріливши койота!
Дарма, що в нього відібрали потім рушницю і зламали її, а самого його разом з Чинком вигнали з парку, пообіцявши посадити в тюрму, якщо він повернеться. Тепер для Обрі це не мало значення!
— Ну що ж,— сказав він,— я зробив те, що треба, я помстився за свого товариша, який завжди ставився до мене добре.