До Миколи Івановича підійшов розпорядник з’їзду.
— На який відділ ви записалися, пане?
— Мені все одно…
— Тоді заходьте в перську залу, он навпроти.
Гулак тихо прочинив двері: у маленькій ошатній залі, обвішаній перськими килимами, сиділо в кріслах зовсім мало людей. За кафедрою стояв моложавий ще чоловік, він говорив тихо, ніби скрадливо; Микола Іванович сів у останньому ряді і намагався вловити суть мовленого. Він упізнав доповідача — це був професор Міллер, голова відділу язичницьких і класичних пам’яток, його представляв граф Уваров на загальному засіданні. Гулак був знайомий з працею молодого вченого "Погляд на "Слово о полку Ігоревім"" — кваліфікованою розвідкою, з постулатами якої, проте, категорично не погоджувався. Компаративізм, започаткований Гердером і розроблений у Росії петербурзьким професором Веселовським, лозунг загальносвітової літератури із свого доброго начала перетворювався в працях багатьох учених у механічну теорію запозичень, яка останнім часом хлинула в літературознавство, заперечуючи самобутність національних епосів, вона добиралася і до оригінальних творів. Микола Іванович упритул зіткнувся з нею, вивчаючи творчість Шота Руставелі: ця теорія допускала перське, індійське чи бозна–яке походження поеми — тільки не суто грузинське.
Професор Міллер тлумачив генеалогію міфічного героя грузинських легенд — Амірана. На його погляд, і це запозичення. Аякже — "дастьбі, колись будем і по–своєму глаголать, як німець покаже та до того історію нашу нам розкаже…" Ну, не треба злостивитись на німецьке походження ученого, не треба… Але щось у тому є, Шевченко мав рацію. Я з німцями, зіткнувся у Дерпті — з їх погордливим ставленням до всього, що не німецьке… Вони, ті шваби, втікають подалі від рідного диму, який їм виїв очі й легені, і на просторах Росії розвивають свій ґешефт, залишаючись платонічними німецькими патріотами; вони називають свої поселення іменами Вільгельма і Бісмарка, але до Німеччини їх і буком не виженеш. А тому їх сердить прив’язаність слов’янина до своєї землі, за яку він — разом з житом–пшеницею, солов’ями, кайданами і нагайкою — завжди готовий віддати життя. У невиліковній заздрості чужака німчик прагне підрубати коріння, щоби слов’янин позбувся тієї великої над ним переваги — справжньої любові до землі–матері і проголосив гасло мандрівного шлунка: ubi bene, ibi patria[11]. Ще й ставить себе за приклад: станеш багатий, як я, але випий кров з брата; займеш вигідне становище — підстав братові ногу; увійдеш у довір’я власть імущих — продай брата… Та цього замало. Чужаки розплоджують учених, які перетворюють інтернаціональні теорії в космополітичні, хоча б оцю — запозичення. У самісінький корінь, у серце, в душу заповзають. У тебе нічого нема свого, тобі тільки так здається, тебе дурять, щоб ти любив свою біду, а воно ж — здавалось би, найсвітліше, у що ти вірив, — чуже. То покинь його, як покинули ми, піди по світу пройдою, сядь вошею на чужому тілі й пий чужу кров і люби платонічно свій далекий край, співай його пісні, святкуй його свята, але не віддавай за нього життя, бо він того не вартий… Можливо, я несправедливий до вас, професоре, але в цьому таки щось є.
Амірана з грузинської легенди, борця за свободу свого народу завойовники прикували ланцюгами до каменя. Собака, вірний друг страждальця, розгризає їх, і коли ланки розпадаються, з’являються ковалі й кують нові кайдани. Усе це, мовляв, ремінісценції із древнього міфа, який греки запозичили в Азії й принесли на Кавказ. Браво, професоре… А можливо, цей міф спустився до людства з гір Кавказу — найстражденнішого клаптика планети. І пізніше прийшов на Україну. Бо ж немарно у двох цих краях два великі нинішні поети звернулися до образу Прометея–Амірана — Шевченко і Церетелі! Немарно! Виросли український і грузинський Прометеї не на позиченому, а на своєму власному національному горі!
Гнів добирався до серця Гулака, оздоровлював, зцілював, і ставав він тепер достоту таким, яким був тоді, коли Тарас читав свій "Кавказ".
…Костомаров, Гулак і Шевченко поверталися з Лаври мовчки. Коли дійшли до Кадетської вулиці, Гулак запросив побратимів до себе на квартиру. Тоді ц е сталося, був покладений початок. Потім — уже в присутності двоюрідного брата Миколи Івановича студента Олександра Навроцького — Шевченко читав свій "Кавказ".
Коли розійшлися, господар, протоієрей Андріївської церкви Завадський, вигулькнув із своєї кімнати, довго й підозріливо придивлявся до Гулака, врешті мовив:
— Сходитеся, стихи почитуєте, співаєте, базікаєте казна–що… А в острог хто за вас сяде — я, милєйший?
— Ні, я, ваше преподобіє, — вимовив уголос Гулак, озирнувся, та ніхто його слів у залі не почув — усі уважно дослуховувалися до сентенцій професора Міллера.
І в цю мить, саме в цю, коли у спогади увійшов Завадський зі своїм попередженням, Гулак зрозумів, що повинен, мусить зустрітися з Костомаровим і разом з ним заново пережити весь цей — великий чи малий — проміжок часу: від менту застережливої репліки протоієрея аж до сьогодні, щоб кожен з них мав можливість не тільки вислуховувати, а й бути вислуханим, щоби спільними зусиллями могли зміряти нинішню вартість своїх колишніх вчинків. Ніколи двоє людей не трактують одну й ту саму річ однаково, та й одна людина дивиться по–різному на неї в різний час.
Давно те було, а нинішній день поставив перед нами кардинальні питання, і ми мусимо на них відповісти. От хоча б: Бог є чи його нема? А якщо нема, то хто його місце повинен заступити: надлюдина Раскольников чи покірний Альоша Карамазов, анархіст Прудон чи соціаліст Маркс, революціонер Гарібальді чи конформіст Ламартін, непримиренний Шевченко чи поміркований Костомаров? Це треба збагнути нині — коли статуї почали вимірювати без цоколів, коли валять старих богів із п’єдесталів і вбивають живих вінценосців. Хіба я можу сам бути суддею чиїхось вчинків тоді, коли окремі вчинки перестали бути рушіями суспільного життя, коли цим рушієм стає загальний чин, якому ми сьогодні тільки почали придумувати ймення!
Гулак вийшов із зали, спитав швейцара, де засідає відділ історії та етнографії. Швейцар показав на дзеркальну залу, куди тільки–но почали заходити.