— Ні, не може такого бути! — вимовила вона вголос.
Уся її здорова сутність вибухнула протестом проти бездіяльного існування; вона полишила кухню і зайшла до кімнати, щоб знову стати навпроти дзеркала і ще раз побачити свою красу, яку не можна закривати в чотирьох стінах, її повинні бачити люди, бо так створений світ, що прекрасне набирає вартості в тому випадку, якщо йому складуть ціну, — найвитонченіша золота ваза стає цінністю тоді, коли викопають із скіфської могили і виставлять у музеї напоказ… Сонячний промінь, що розбудив її, уже вихопився з кімнати на волю, там він освітить іншу красу; з дзеркала дивився матовий портрет вродливої жінки, яка ступила в пору відцвітання.
Скільки ще часу залишилося — рік, два, десять? А на Україні множаться аматорські гуртки, нині–завтра там створиться професійний театр — і чому я тут?! Чому не там — хоча б у хорі, хоча б статисткою?
Батоні Іраклій приніс газети. Неначе сподіваючись знайти для себе порятунок, Тереза швидко пробігала очима колонки новинок і враз стрепенулася: на з’їзд приїхав її учитель і друг Ніколо професор Костомаров! Вони підуть до нього, він розкаже, що діється дома…
"Я йду, Терезо, до вечора не жди", — почула Гулакове, немов вирок. Кому? Її жіночій гідності і волі а чи собі самому?
Чекала допізна на Ніколо — не діждалася. Удосвіта чула, як він вийшов з дому. Попросила батоні Іраклія, щоб дістав їй перепустку на вечірній банкет у Воронцовському саду.
…Ніщо її там не цікавило: ні заставлені напоями і наїдками столи, ні вистава якогось водевілю, що йшла у глибині саду на помості. Ніколо не було, а отже, і Костомарова Тереза не побачить, бо як підійде до нього, він же ж її не пам’ятає… І обірветься остання ланка — коли ще хто приїде сюди з рідних місць?
З палацу вийшов старий добродій в оправлених золотом окулярах — може, по них догадалася? Він стояв на веранді, роздивлявся, ніби шукав когось. Тереза підійшла ближче й упізнала Костомарова.
Гулак дивився на рудий степ за вікном, образ Терези віддалявся, малів, губився, той образ жив тепер далеко — там, куди вона поїхала; і враз, мов шпаги, прокололи мозок давно забуті слова: "І тут степи, і там степи, та тут не такії — руді–руді, аж червоні", — а за словами прокотилося по всьому видимому світі полтавське роздолля, і нема йому кінця ні краю, — "а там — голубії, зеленії, мережані нивами, ланами, високими могилами, темними лугами…" Так дивно–ніжно малювався йому золотоніський степ на Полтавщині, і аж тепер утямив Гулак, що бачить його крізь поезію Шевченка і повертає йому Тарас призабутий край: запах полину й медових гречок, шелест тирси й клекотіння орлів над байраками; і де ця людина знайшла аж таку силу, що зуміла воскрешати родову пам’ять своїм братам — на Україні і не в Україні; і хто йому дав такої життєздатності, що народив синів і дочок, які пишуть, і співають, і грають, а я не чую і не почую ніколи… Один би тільки раз! Та ні, "забвен буду покинутий рабом на чужині, і язик мій оніміє…" Слова поета голосили, клалися вервечками в думці, і заворушилися уста ізгоя, та не зміг він вимовити вголос жодного слова — Гулак, який знав двадцять чужих мов, забув рідну…
Хотілося закричати з болю… Згадалося йому дерево, що росло в грузинському темному дворі: воно звузлуватилося, шукаючи виходу до сонця, вперлося колінцем у мур, пробило розтрухлявілу веранду і скручене, мов удав у пориві сили, і нездоланне у своєму бажанні волі таки діп’ялося кроною до світла, та не було воно вже тим деревом, яким могло бути, коли б сонце плекало його змалку, коли б овівали його свіжі вітри і ніхто не застував йому вільного світу.
Гулак згадав Нанин погляд, в якому таїлася таємниця, призначена тільки для нього. Він уже не боявся несподіванки, а може, вона йому тепер дуже потрібна. Вийшов у коридор, відчинив двері до Наниної половини, пасербиця стояла посеред кімнати, немов ждала на нього.
— Батоно Ніколо, — промовила тихо, — у Тифлісі гастролює українська театральна група Садовського. Там — моя мама. Я їду…
Майже весь день вони їхали мовчки — ні Нана, ні Микола Іванович не наважувалися порушити межу мовчанки, за якою стояла Тереза.
Гулак прислухався до себе самого. Він нині чинив те, що за здоровим глуздом не можна було робити: зустрічатися з Терезою, яку протягом довгих років намагався виклясти із свого життя, безглуздо і злочинно. І він, і вона знайшли себе тільки тоді, коли розійшлися; найменший докір — словом чи поглядом — може порушити життєвий ритм обох… Але ж не йшлося нині про зрадливу дружину, нині йшлося про славу українського театру, в якому працює Марія Заньковецька, нині йшлося про результат боротьби, яку розпочинав і він, Гулак, і, може, в тому, що Україна пишається сьогодні славетною артисткою, є частка і його терпінь, і в тому, що звучить із сцени рідне слово, яке Гулакові судилося забути, — крихта і його заслуги?
А чи не має права сказати це саме про себе й Тереза, яка все життя віддала українському театрові? Тож відчув Микола Іванович, як відступила з серця власна кривда і на її місце увійшло спокійне розуміння людини, котра не могла жити інакше.
— Ти їздила до Києва, Нано, — Гулак переступив межу мовчанки. — Як виглядає мама?
Нана полегшено зітхнула… Батоно Ніколо, ви такі розумні й добрі, ви сьогодні після вистави підійдете до неї… Вона гратиме в Тобілевичевій "Безталанній" Явдоху, хазяйку на вечорницях. Ій, як бачите, не вдалося зіграти свою Наталку, свою Офелію, свою Амалію, вона втратила час при дочці й при чоловікові, а все–таки захопила хоч краєчок того місця, яке належалося їй повністю; так склалися долі і в неї, і у вас — вам обом дісталися тільки крихти… Можливо, ви були б найпершим вченим, а мама пожинала б славу, подібну до слави Заньковецької… Чи ж можуть ворогувати між собою покривджені?
— Камінь, який котиться, мохом не обростає, — усміхнулася Нана вітчимові, вдячна йому за те, що спитав про маму. — Матуся ще тримається.
— Яким чином вона потрапила до такої славетної трупи? — запитав Гулак, а Нана прислухалася, що в нього зараз говорить: заздрість чи гордість? — У такий театр! — повторив Микола Іванович, і Нана вдруге легко зітхнула: вітчим глибоко в душі пишається Терезою!