Восени 1866 року, роздобувши вхідний квиток і зібравши всю силу волі, я поїхав на Смоленське поле, де страчували терориста. Спокійно спостерігав, як виводили блідого, схудлого, настільки виснаженого юнака, що, коли прив’язали його до ганебного стовпа на ешафоті, щоб зачитати вирок, він зсунувся на поміст. Каракозова підвели і потягли до шибениці, священик прочитав молитву і дав поцілувати хрест, кат одягнув засудженого в сорочку з ковпаком, натягнув на шию зашморг.
Усе це відбувалося серед цілковитої тиші, ніхто не подав звуку — ні на ешафоті, ні на майдані… Якби засуджений закричав, запручався, заблагав пощади, я б ще міг звірити свій моральний стан із станом жертви, знайти певну рівність між нею і собою, а ця безстрашність налякала мене дужче за справжній страх, я зрозумів, що не готовий і ніколи готовий не буду до насильницької смерті, що до боротьби за інакше, ніж маю, життя я не здатний.
Повішеній крутився на шнурі, бив ногою об ногу, я відступав з майдану, задкуючи, а потім побіг навмання… І донині мені сниться, паралізує волю і примушує бути обережним образ повішеної людини у білій сорочці з ковпаком.
І ти боїшся, що й нині тебе, немічного, закують у кайдани і поведуть на ешафот, якщо заявиш уголос — з гордістю і без соромоти, — що таки належав до Братства і сповідував у молодості святі ідеали? І що відійшов від них, та, не прощаючи ні собі, ні Кулішеві, ні Білозерському, схиляєшся перед подвигом Шевченка і Гулака… Мусиш сказати правду. Поквапся. Бо звужується коло, не встигнеш. Не встигнеш!
Перед очима постав Куліш, схилений, пригноблений, — на очній ставці совістей. І я таким був… Але, каючись, я у серці залишав вільний куток. Куліш клявся на вірність, ревно вбиваючи себе… Тоді була різниця між нами, а сьогодні — ми вже однакові?
Але ж ні! Рік тому я отримав від львівського журналіста Богдана Дідицького часопис "Світ" і прочитав уміщену в ньому статтю молодого поета й публіциста Івана Франка "Хуторна поезія" П. О. Куліша". Я не знав, що Панько видав у Львові таку книжечку віршів… Познайомився з ними з Франкових цитувань. Ось його твори, які він на очній ставці обіцяв написати; як близько від догідництва до відступництва! "Народе без пуття, без честі і поваги, без правди у завітах предків диких, ти, що постав з безумної одваги гірких п’яниць та розбишак великих!" Не можу збагнути, як це трапилося у Куліша, але страшно стає: можна переступити грань честі… Автор "Чорної ради" нині співає пеан Катерині II: "Розбоями й руїною неситу гадюку за порогами ти вбила, і голову єхидни ядовиту залізною п’ятою роздавила. Хвала ж тобі…" Так чому ж я мовчу? Чому боюся вголос сказати про свою духовну належність до Шевченка і відмежуватися від Куліша?
Костомаров покликав Аліну. Він сам не впізнав свого голосу, тихого й кволого, і зрозумів, що дорога може закінчитися й сьогодні. Аліна підійшла, діткнулася пальцями до його чола — її присутність, ласка, доброта завжди додавали йому сил, він повернув до неї голову і тихо, але виразно проказав:
— Аліно, візьми папір, чорнило і перо… Ні, не заповіт. У мене ти єдиний спадкоємець. Я хочу продиктувати тобі останню свою статтю. Це добре, що вона буде продиктована, вимовлена: піфагорійці молилися уголос, щоб усі знали їхні добрі наміри. Треба висповідатися, бо сказано: всі шляхи чистими здаються, Господь же важить ваші душі… Я вирішив… вагався довго… сказати своє слово про наше Братство й віддати належне всім… Хочу воздати хвалу категорії найвищої чесності, яка не показна, не голосна, ні в чому не зматеріалізована, але болісно відчутна, коли входить до тебе, як сторожа сумління. Хочу показати, як легко стати відступником, коли ти загородив до свого серця вхід тій сторожі. А почну з найницішого, бо тільки в такому контрасті легко знайти собі самому виправдання… Почну з Петрова, про якого Петрашевський сказав: "Вони повинні були його вбити". Ти вишлеш цю статтю в "Киевскую старину". Пиши, Аліно…
Стародуб на Чернігівщині, 1886
Приватний учитель музики в містечку Стародубі Олексій Петров, повертаючись від свого учня з передмістя, зайшов у корчму. Він випив свою кварту і, не дивлячись нікому з клієнтів у вічі, повернувся до дверей, та, відчувши на своєму плечі чиюсь долоню, оглянувся. Перед ним стояв повітовий писар Афанасій Шугуров, котрий був уже напідпитку. Петров сподівався, що зараз почнуться випитування й насмішки, це не вперше, він рішуче подався до виходу, та Шугуров не відставав, ішов позаду мовчки, а згодом промовив так, ніби між іншим:
— Коли людина виговориться, їй стає легше…
Петров уважно глянув на Шугурова, глузу на його обличчі не помітив, вернувся до корчми, взяв пляшку й рушив з писарем до його дому. Розказував йому до пізньої години про все, що пережив, а за кілька літ опісля, коли Петрова вже не було на світі, Афоня признавався, що, слухаючи, пустив було навіть сльозу, бо й стерву часом стає жаль…
За свого необачну помилку, якої припустився дев’ятнадцятирічним хлопцем, я страждаю майже сорок років, і страждання ці стали моїм життям. За неї розплачуюся перед чужими людьми й перед своєю сім’єю — дружиною, сином і дочкою, які недавно довідались про все і, переставши знатися зі мною, не вимагають від мене навіть каяття.
А я й не каюсь, бо все тоді робив з доброю вірою у корисність свого вчинку, хоч і знав, що використовую засоби не вельми благородні. Але нині застерігаю всіх: хай ніхто не пробує ставати святішим за архієрея і хай усі пам’ятають про те, що навіть на найвищих земних престолах достойники сидять на власних задах і добре їм сидиться, коли м’яко, й погано їм, коли на сідниці вискочить чиряк, і в тямці мають, що, йоли будуть зіпхнуті з крісел, то не минути їм порції київ у стайні. А тому чужі їм справжні вірнопідданські пориви, і правдолюбів бояться, і ревних патріотів намагаються відсунути від себе якомога далі, щоб вони, бува, у своїй щирій відданості імперії не запідозрили самого імператора в семи гріхах.
Я не каюся, бо хто на місці жандармського сина, здібного юриста, який знає секрети держави і права, до того ж пройнятого трепетним страхом за долю імперії, котрій гарячоголові "братчики" готували загибель, повівся б інакше?