Досі Гулакові висвітлювався над верхньою поличкою образ молодого Костомарова, якого пам’ятав. Нині ввижався справжній, сьогоднішній автор історичних монографій; Костомаров поглянув на Гулака, заспокоєного прикладом Феодосія Печерського, і сказав: "А хтось у ті часи писав поеми, подібні до "Слова о полку Ігоревім", одна дійшла до нас, і які ми нині були б без неї, ти не подумав про це, Миколо. Подвигу ж мніха Печерського ніхто не пам’ятає. — На його устах промайнула епікурейська посмішка, він додав, показуючи на книжки: — Поглянь на моїх дітей, може, вони й недолугі, але мої, і підуть в люди, і піде мій Феодосій — для кого ідеалом, для кого застереженням…"
"Та невже, — вдруге сьогодні простогнав Гулак тими самими словами, — невже лише продукт, — єдиний вимір корисного? А спосіб його добування ніколи не стане окремою вартістю? Приклад чесності, сторожі сумління, самовдосконалення — усе це непотрібне, зайве, смішне?"
"Не зайве і не смішне — коли прикладене до праці, а не стає самоціллю, позою", — почув Гулак знайомий голос.
Зник образ Костомарова, і на його місці вималювався інший, що завжди приводив Гулака у стан, не властивий його натурі — благоговіння, а боротися з цим почуттям не міг і не хотів. Цей муж, з яким Микола Іванович зустрічався щодня, коли ще жив у Сейдабаді, був старший за нього всього на десять років, та своїм маєстатом примушував усіх схилятися перед собою. Був це азербайджанський мислитель і драматург, богоборець і просвітитель — Мірза Фаталі Ахундов.
Дивні діла твої, Господи! Не з царських, не з дворянських родів часом виходять на світ аристократи духу й пророки. Міцкевич — з білоруської глушини, Щепкін і Шевченко — з кріпацького пекла, Айра Олдрідж — з рабів, Ахундов — з дрібних торговців. І всі стають на чолі націй, валять з п’єдесталів коронованих плебеїв, бо так хоче народ, бо це його єдині право і влада.
Мірза Фаталі Ахундов був тоді в зеніті своєї слави, написав кращі свої твори. Комедія "Візир Ленкоранського ханства" прозвучала російською мовою на тифліській сцені і азербайджанською — в Баку, давши початок національному театрові; п’єсу "Мосьє Жордан і дервіш" ставили в Петербурзі, твори Ахундова перекладалися німецькою, французькою та англійською мовами, а він, заробляючи на хліб, працював перекладачем у Кавказькому намісництві, куди щоранку — високий, з гордою поставою атабека — вирушав, минаючи сірчані лазні, на царську службу.
Він ходив сягнисто і швидко, завжди обганяв Миколу Івановича, який теж виходив на службу вранці, дибаючи своїм спутаним крочком; Гулак скромно схиляв голову, щоб не звертати на себе уваги великої людини, і відчував, як зігріває його близькість Ахундова, опромінює, — чи не так почувався Акакій Церетелі у присутності Шевченка: не раз під час зустрічей у "Тифліському гуртку" поет говорив про це Гулакові. І деколи прокидалася у Миколи Івановича заздрість до цих людей, які цілком віддають себе праці для рідної культури, радше — була це туга за рідним ґрунтом, який — єдиний — може дати снагу в роботі. Єдиний? Чому? Ось Ахундов живе в Тифлісі, Бараташвілі жив у Гянджі, а Давид Гурамішвілі — в Україні…
Одного ранку Гулак почув позад себе тверду ходу Ахундова, Мірза Фаталі порівнявся з Гулаком, приязно всміхнувся, привітався.
— Я знаю усе про вас, пане Гулак, від Церетелі і схиляю перед вами голову.
Від несподіванки й хвилювання всіяне дрібними прожилками обличчя Гулака побагровіло, він сказав по–азербайджанськи:
— Зустріч з вами робить мені велику честь, Мірза–бек. Якби мав перед ким, хвалився б…
Ахундов засяяв. Дуже потішала рідна мова, хоч з акцентом, у вустах українця:
— Чув я, чув, що ви поліглот… Я згадав собі тепер: у тридцять сьомому році приходив до мене вчитися тюркської мови один поет, він казав, що на Кавказі вона потрібна, як французька в Європі. Не встиг… Він не встиг багато чого зробити, усі його задуми були вбиті біля підніжжя гори Машук… Ви знаєте, про кого я говорю…
— Знаю. Усе думаю про нього… Як ви познайомилися?
— Він знайшов мене: я теж був автором вірша "На смерть Пушкіна"…
Вони замовкли, певне, думали про одне й те ж. Ідучи, Ахундов підтримував Гулака за лікоть, Миколі Івановичу було від цього незручно, він чемно вивільнився і, винувато глянувши, проказав тихо:
— Вибачте, равлик звик пересуватися сам…
Тоді Ахундов зупинився із співчуттям і з докором глянув на Гулака.
— Я давно хотів з вами порозмовляти, та все якось не випадало… Та коли ми вже розговорилися, ще й моєю рідною мовою, дозвольте бути з вами відвертим…
— Прошу…
— Чому ви вдалися до затворництва, кому це потрібно? Мені прикро: від вас відвернулися ті, які раділи з вашого приїзду до Тифліса. Так, так — і Церетелі, і Чавчавадзе. Для нас усіх Шевченко — ідеал енергії і боротьби, ви ж бо його друг і вчений…
— Ученим стати легко, а людиною, якщо вона не Шевченко, — набагато важче… А втім, я не склав рук: працюю у гімназії, виступаю з доповідями в "Тифліському гуртку"…. — Гулак відчував, які мізерні ці виправдання, і не підводив голови.
— Розмовами боргу не покриєш. — Ахундов рушив далі і враз уповільнив ходу, побачивши, що Гулакові важко йти. — Ви знаєте грузинську, азербайджанську мови — скільки могли б нам допомогти. А серце, серце залишиться там, де воно хоче залишитися… Чому ви не пишете?
— Хто вам сказав, що я не пишу? Я не публікую… Не вмію йти на компроміс.
— Компроміс, кажете. То що краще, по–вашому: йти на компроміс і працювати чи не йти і нічого не робити? А Нізамі йшов! Щоб зберегти себе, він присвячував свої поеми атабекам і при цьому залишався геніальним. Не подумайте, що я штовхаю вас на оборудку з совістю. Є компроміси потрібні, і є крайності, які слід обминати. Я не прихильник індійських зороастрійців, які у храмі Вогню, що біля Баку, в Сураханах, умертвлюють свою плоть в ім’я самодостатнього подвигу, і ненавиджу практиків типу шведа Роберта Нобеля, який поряд з храмом спорудив нафтову вишку, відвів білу нафту в труби і з священного вогню почав добувати гроші. Ми повинні знаходити наймаксимальніші можливості для праці, щоб наша країна з темної стала просвіченою.