І все обійшлося б добре, я сів би спокійно в карету і вступився з очей Матвєєва, але та сама прилипа знову заскиглила позаду і спіймала мене за рукав. Оглянувся — Петров! А щоб тебе дідько побрав, не відчепишся від цього і в церкві… "Зайди до мене завтра в кабінет", — кажу йому, а він хапає за полу сурдута. Ледь одірвавсь від нього, виходжу на паперть — аж тут заступає дорогу Матвєєв і б’є мене в обличчя.
Та й це якось би зам’ялося, прикрий інцидентик мало хто й помітив, я, звичайно, облизався б і не надавав би цій справі розголосу. Та ба… Мерзотник Петров, який тільки–но слинив мені руку, розправив свою згорблену поставу і заволав на все горло, викликаючи регіт народу:
— Так вам і треба, Миколо Еварестовичу, тепер у нас обох карта бита!
Як кажуть, гусак свині не товариш, але службу я мусив покинути… Матвєєва погнали на каторгу, та що мені з того… Але я надто розбалакався, нехай це буде між нами, людям я кажу, що він лише замахнувся, а у відставку я подав добровільно.
Отак у мене все почалося з Петрова, Петровим і закінчилося. Якби не цей прикрий інцидент у Петрозаводську, я написав би цікаву книгу про справу кириломефодіївців, ніхто краще з нині сущих не розповість. Бо ж був я правителем канцелярії генерал–губернатора Дмитра Гавриловича Бібікова, очолював Археографічну комісію, в якій працювали Гулак, Шевченко й Костомаров, відав секретною комісією у справах таємних товариств і сам частково вів над братчиками слідство. Та не можу, бо кожен, хто не візьме книжку, скаже: "А, це той, котрого в церкві по морді били!" Тож лиш між нами можу розповідати…
Третього березня до куратора Київського навчального округу Траскіна прийшов студент університету Олексій Петров: він знає, що в Києві існує таємне Слов’янське товариство, яке хоче розпочати в Росії боротьбу за федерацію вільних республік. Траскін і його заступник Юзефович — малорос, який приятелював з Кулішем і Костомаровим, вдавав із себе ліберала, — уважно вислухали Петрова і вмить зметикували, що тут можна вислужитися. Вони наказали Петрову написати на папері все, що знає.
І докладніше, слово в слово… Отож на вулиці Кадетській в будинку протоієрея Андріївської церкви Завадського, у кімнаті квартиранта Миколи Гулака часто відбуваються засідання таємного товариства, яке називається Кирило–Мефодіївським братством. Члени товариства мають свій знак — сигнет, на якому вигравіювані імена святих Кирила і Мефодія, печатку з написом: "Пізнайте правду, а правда зробить вас вільними", кожен член складає присягу. Товариство уклало свій статут з шести параграфів, які визначають лад слов’янської федерації; дві прокламації — до українців і росіян та до поляків і так звану "Книгу буття українського народу". Програма товариства: ліквідація кріпацтва, запровадження вселюдних шкіл і поділ Росії на чотирнадцять рівноправних штатів, з яких для Малоросії визначено аж два: східний і західний. Західний — це Правобережна Україна і Східна Галичина. На визначенні такого штату наполягав Шевченко — він стверджував, що Галичина національно пробуджена, є там своя література, показував книжечку "Русалка Дністровая", яку позичив у поміщика Платона Лукашевича. Члени таємного товариства — молоді вчені: Микола Гулак, Микола Костомаров та Пантелеймон Куліш; випускники Київського університету Олександр Навроцький та Василь Білозерський, студенти Опанас Маркович та Георгій Андрузький і ще якісь деколи приходять, прізвищ не знає… Окремо, присяги не складав, бо не згоден з поміркованістю програми товариства, — відомий поет Тарас Шевченко, який на зібраннях читає явно протизаконні вірші.
Отож Траскін з Юзефовичем пишуть у Петербург Бібікову — генерал–губернатор саме поїхав до столиці — секретну депешу.
Костомаров
У ці дні я був зайнятий весільними приготуваннями. Друзі роз’їхалися хто куди: Гулак — у Петербург, Куліш — до Варшави, Шевченко помандрував по Україні, я ж заручився з найкращою у світі панною Аліною Крагельською.
Сталося це після зимових контрактів, коли в Києві гастролював Ференц Ліст. Останній його концерт відбувся в університетській залі, я купив квитки для себе, Аліни і її матері Анелі Устимівни. Ліст кілька днів тому завітав до графині Меліної, де саме гостювала Анеля Устимівна з дочкою, послухав гру Аліни, похвалив. Тепер, на концерті, він побачив її в першому ряді — поруч зі мною і матір’ю — й запросив Аліну на сцену.
То був фурор — зала гриміла оплесками, Анеля Устимівна, незважаючи на свою черствість, плакала з розчулення, я ж у той вечір, дома, користаючись з доброго настрою матері, попросив руки Аліни.
Мати погодилась підкреслено холодно: мене ще сяк–так терпіла, але колишню кріпачку свахою не уявляла. День шлюбу призначили на тридцяте березня.
За два дні до вінчання у нас з Анелею Устимівною відбулася неприємна розмова. Натякаючи на моє плебейське походження, вона запитала, чи я маю екіпаж, чей же не буду складати з дружиною візити знайомим на дрожках. Я промовчав, тоді вона сказала, що може нам екіпаж подарувати, але я повинен найняти лакея, який би відчиняв дверцята.
— Не люблю лакеїв! — скипів я. — Сам спроможний відчинити своїй дружині дверцята екіпажа!
Анеля Устимівна нагадала мені цю відповідь трохи пізніше…
Прощаючись, я надів нареченій на палець перстень, вона прочитала вигравіюване на ньому "св. Кирило і Мефодій" і повернула мені його. "Не хочу ділити тебе ні з ким", — сказала, і я розкланявся, пообіцявши прийти в день шлюбу. Мені треба було взяти в університеті на тиждень відпустку й домовитись із священиком про час вінчання.
Ніхто не може назвати себе щасливим до останньої своєї хвилини: іноді людина живе задовго лише одну мить. Так подумав я у переддень свого шлюбу — я хотів би умерти раніше.
Вранці до мене зайшов заступник куратора Київського навчального округу Юзефович. Не вітаючись, оглянув метким поглядом кімнату, зупинив очі на столі, заваленому паперами, і прошепотів по–змовницьки:
— На вас прийшов донос, я хочу вас урятувати. Віддайте мені все підозріле — з написаного.
Я почув, як підігнулися мені ноги в колінах, адже не раз, не два попереджував своїх друзів, що ми в надмірному захопленні конспіративним товариством заходимо надто далеко, та не мав сили противитися диктаторській наполегливості Гулака і вільнодумній безоглядності Шевченка, допомагав складати програму й прокламації, а "Книгу буття українського народу", анонімний рукописний твір, переписував сам, вносячи радикальні поправки Тараса й Миколи; Гулак узагалі мав хворобливий нахил до таємних корпорацій, тією манією заразився ще в Дерпті; я у цю мить прокляв той день, коли познайомився з ним… У мене вже були книга віршів і драма "Сава Чалий", я захистив дисертацію, написав перші історичні праці про Наливайка і Острозьких, розпочав роботу над фундаментальною монографією про Богдана Хмельницького. Усі знання, які надбав, я готувався до краплі віддати народові, мене вабила слава вченого, на мої лекції приходили студенти — ніде голці впасти, і все це я, намовлений і під’юджений, сам перекреслив… На мої папери від ранішнього сонця впала тінь віконних рам — і затьмарилося мені в голові від зловісного знаку, що прослався тінню на все моє прийдешнє життя.