— Підтримувати страйку не буду, — звісив голову Костомаров, — від цього постраждає наука… І прошу… прошу не судити про мої погляди у зв’язку з епізодом сорок сьомого року.
Ми помітили, як сіпнулися похилені плечі Шевченка, нервово смикнувши вус, він підвів спідлоба великі сиві очі, проказав:
— Не блюзнірствуй, Миколо. Цей епізод коштував нам цілого життя…
— Я гадаю, Тарасе, — відповів Костомаров, не дивлячись нікому у вічі, — що кожен з нас мав досі час осмислити содіяне раніше. Для мене важливе тепер тільки одне — наука.
— Гаразд, — наступав студент. — Та коли так, то як ви, жрець науки, могли, не кривлячи душею, причащатися у церкві? Невже ви це робили з вірою? Ви двоїтесь у всьому: адже на ваших лекціях ми ні разу не почули містичних інтонацій. Навпаки…
— Я нікому не дозволяю втручатися у моє духовне життя, юначе, — підвівся з крісла Костомаров. — На лекціях читаю російську історію, а не богословіє. І якщо я обурювався інквізицією, то це ще не означає, що в мене зародилися сумніви щодо віри в Христа.
— Божок упав із п’єдесталу, — скрушно промовив студент.
Костомаров мовчав, та ми бачили, що він збирається з думками. Врешті мовив:
— Я бачу, як накочується лихо на нас усіх — на країну, народ. Ви, нігілісти, стаєте тією руйнівною силою, яка не знає, що будувати на розчищеному місці. Нині ви ліберальні базіки, завтра — герострати, а потім — біржові гравці! Вибачте, можливо, я не маю рації… Час розсудить нас, хлопче. Я ж до кінця днів моїх говоритиму тільки мовою науки, а до всього іншого, у чому не вмію розібратися, буду застосовувати один принцип — мовчання.
Чернишевський вийняв руки з кишень, стиснув до хрускоту пальці, й сказав спокійно, владно:
— Хвороба мовчання, Миколо Івановичу, породжує більшу, набагато небезпечнішу болість — байдужість до громадських справ. Це зло, мій старший друже, вельми підступне: воно паралізує вільний розвиток мислі. Звикнувши до комфорту мовчання, ми стаємо апатичними, а це призводить нас до загальної сонливості, летаргії… Дозвольте відкланятися.
Чернишевський вийшов, за ним подався студент. Ми удвох з Акакієм, розгублені й зніяковілі, стояли біля входу, не знаючи, як повестися. Костомаров винувато розвів руками — як бачите, дорогі, літературний вечір не вдався.
Підвівся і Шевченко.
— Хто ви, панове–молодці? — звернувся до нас. — Та бачу, бачу — кавказці. Студенти, певне? То ходімо, проведете мене до академії, а по дорозі побалакаємо.
Тарас Григорович розпитував нас про Грузію, ми охоче розповідали про бурхливу, криваву історію нашого краю, про входження Грузії до Росії, словом, як писав Лермонтов, розмовляли "о славе прошлой и о том, как, удручен своим венцом, такой–то царь в такой–то год вручал России свой народ…" Шевченко дивувався: як багато спільного між українським і грузинським народами — у їх історичних долях. Він запросив нас до себе в кімнату і до третьої години ночі розповідав про Україну. Ця зустріч запам’яталася мені на все життя.
А Церетелі зовсім недавно, згадуючи той вечір, сказав: "Я тоді із слів Шевченка зрозумів, як треба любити батьківщину, свій народ".
Гулак схилив голову на руки:
— Цю думку Чернишевського — про комфорт мовчання — я чув давно, від Ніколадзе. І щораз далі краще починаю її розуміти. Заповіти мовчання злочинні хоча б тому, що в мовчанні стаєш німим, забутим і нікому не потрібним… Як склалося життя в Аліни? — спитав згодом.
— Потім про це, Миколо… Що ще тоді говорив Ніколадзе?
Цілий рік вирувало студентство. Ми не ходили на лекції, збиралися біля університету й спокійно вистоювали більше, ніж по півдня, чекаючи, що все–таки вийде до нас якщо не ректор Плетньов, то хоч куратор університету Філіпсон і спитає, чого ж ми домагаємося. Університет було закрито. Нас явно ігнорували. Тож одного дня кілька десятків урвителів (між ними нас трьох не було, ми протестували проти фізичних розправ) вдерлися у квартиру Філіпсона й виволокли його на Невський проспект. На нього наділи блазенський ковпак, штовхали, обпльовували, словом — привселюдно глумилися. Та не це головне! Назрівала перша в країні революційна ситуація — можновладці страхувалися!
Звісно, тоді запрацювала поліція: близько трьохсот студентів посаджено в Петропавловську фортецю. Просидів там майже чотири місяці і я на голодному пайку, і снилися мені наші тифліські духани — з міцним вином, пахучою чихиртмою і свіжими кукурудзяними коржиками…
А про те, що відбувалося на волі, я дізнався потім із розповідей друзів… За якийсь час після закриття університету студенти отримали дозвіл слухати курс приватних лекцій, за невелику плату, в залі міської думи. Більшість професорів, між ними й Костомаров, погодилася читати. Так тривало до березня 1862 року. А тоді сталася подія, яка викликала нову хвилю студентських заворушень.
Спокійний і зовсім лояльний професор Платон Павлов одного вечора прочитав лекцію "Тисячоліття Росії". Нічого крамольного не виголошував, виступ його був пройнятий любов’ю до батьківщини, ця категорія начебто не повинна вважатися кари гідною. Та ба! Коли поняття "батьківщина" не ототожнюється з особою царя, то виникає підозра, а про яку він мовить — може, про батьківщину Радищева? Лекція збурювалась оплесками, бо ж таки згадав професор, хоч і скоромовкою, і Радищева, і Новикова, і Лермонтова, а ще, на свою біду, щоб підкреслити значущість мовленого, Павлов двічі повторив євангельське: "Хто має вуха, хай слухає!" Цю фразу в Третьому відділі розцінили як революційний заклик, і на другий день Платона Васильовича не стало в Петербурзі. Його заарештували і вислали в Кострому.
Студенти знову застрайкували на знак солідарності з Павловим. Організувати цей страйк було важче, бо ж професорів запросили, попередньо оплативши, самі слухачі; організація приватного університету сама собою була виявом протесту проти закриття офіційного. Викладачі важко піддавались намовленням студентів і все ж таки погодились: лекції у залі міської думи припинились. Тільки Костомаров приходив і читав свій курс двом–трьом штрейкбрехерам.
Кажуть, що Чернишевський аж двічі приходив на квартиру Костомарова, просив його не ганьбити свого імені — марно. На цьому дружба між "саратовцями" розірвалася назавжди.