Ганя принесла хліба, масла, булки та каву, поставила перед Павлом. Він дуже цікаво придивлявся до Гані, наче б її перший раз бачив. Вона почула його колючий погляд на собі і чим швидше вийшла з хати, їй перейняв жах перед тим страшним чоловіком, котрому доси гаразд не придивлялася,. їй здавалося зараз, що це якийсь инший, не той, якого пізнала як батька свого Василя.
Павло заїдав хліб з маслом, як прийшла пані Підліська і сіла при столі, щоб гостя забавити розмовою. Не знала від чого зачинати.
— Якже там у вас сього року жнива вийшли?
— Здається, що добре, хоч не можу на певно сказати, бо то не моє, а жінчине діло. Я занятий моїми інтересами, що ніколи свобідно дихнути.
— Та вам краще тамті діла покинути, та здоровля свого пожаліти...
— Ет! Що там жаліти, поки воно є. Я мушу покінчити те, що позачинав, та вже більше не прийму, буде з мене.
То була звичайна пісонька, яку Павло співав кожного разу, коли зійшла мова на його інтереси.
— Певно, певно,— підхопила цю думку пані Під-ліська,— господарство ваше велике, і коли би ви самі тим заорудували, то воно би гарні прибутки принесло.
— І з тим я довго возитися не буду. Сина на господарство посадити не маю, ото-ж або путнього зятя прийму, або продам усе, дочці забезпечу посаг ірішми, я сам піду жити до міста.
Пані Підміська не сподівалася такого почути. Вона видивилась на нього широкими очима, і подумала собі: "Що він в місті буде робити?" А в голос каже:
— Такого я би вам не радила. Ви в місті пропадете від скуки. Я довгі літа жила та ґаздувала на селі. До-перва як повдовіла, мусіла в місто перебратися. Гірко мені було зразу привикнути, та мусіла, бо инакше було годі. Та мені що иншого. У мене домашнє господарство, держу школярів на станції. Роботи все повно. Навіть не оглянуся, коли день минеться.
— Мені дивно, чому не йдуть їмость жити на село до сина, коли вам так село подобається? Краще там готові книші їсти, як тут чужими дітьми морочити собі голову...
— Не хочу жити на ласці хочби у сина, коли ще можу працювати. Моя ціла журба забезпечити долю моєї Гані, з якою либонь до смерти не розстануся.
По довшій мовчанці спитав Павло:
— А коли-ж весілля будемо справляти? — Він дивився з підлібя на паню Підміську.
— Василь говорив, що не раньше як в осени.
— Гм... саме весілля то не штука... але... я б думав, що перед тим би списати якусьпередслюбну інтерцизу...
— Як ви це розумієте?
— Я так розумію, як між людьми водиться, що перед слюбом списується письмо, і то найліпше у но-таря... Я скажу, що я даю синові, а ви що даєте дочці, який посаг, даймо на то..
Пані Підміській ця мова видалась зухвалою, не приємною, не милою.
— У нас знову так водиться, що жадних інтерцизів не потреба. Що я маю, цього в могилу з собою не заберу і все оставлю моїй дитині, а вона у мене одна...
— О то-ж то, я би рад знати, що ви своїй дитині лишите, та щоб це було забезпечене у письмі. Бо у вас є ще син, який по вашій смерті може і має право за своє упомянутися...
Розмова ставала що раз прикрійша для пані Поліської. Нахабність того зарозумілого мужика її дратувала.
— Бо я випосажу мого сина так, що має право з де-камівною женитися, не то що. А коли я що дам, то його жінка повинна у двоє тільки в хату принести.
— Шкода, пане Павле, що ви давніще такої розмови не розпочали, було би може так далеко не зайшло...
— А як воно далеко зайшло? — спитав Пандяк і так обидливо заморгав очима, що пані Підліська обиди-лась і встала:
— Яз вами нічого не договорюся. Лишіть це краще вашому синові, чи буде він з таким посагом, який має моя дитина женитися, чи ні. Він вже повнолітній...
Вона встала і хотіла вийти.
— Ей імость! Нема чого сердитись... По людях ріжно буває. Та я вам кажу, що мій син хоч і повнолітній, проти моєї волі женитися не буде. У нас такий хлопський звичай, що не молодята за посаг договорюються, лише їхні батьки...
— А я за хлопа дочки не даю, лише за священика, то ж не буду на хлопські звичаї зважати,— сказала сердито пані Підміська і вийшла до кухні оставляючи Пандяка самого. До кухні війшла така схвильована, що у неї аж руки дріжали...
— Що вам, мамо сталося? Чого так подратувались?
— Нічого. От шкода, що Василя трохи довше не придержали, був би з батьком поїхав і не пікся тепер на сонці.
Пані Підміська не хотіла, щоби Ганя зараз стрінулася з старим, тому післала її за чимось до огороду. Та Гані теж не хотілося з старим стрінутись. Вона не могла забути того страшного колючого погляду, яким її перед хвилою обкинув.
"От показав ріжки? Цього я не сподівалась по ньому,— говорила собі пані Підміська.— Треба поговорити ясно з Василем, та виміркувати, чи він не в змові з тим хамом? Коли Василь не скаже батькові: зась! не твоє — діло, то квіта з нами. Старий очевидно загнув собі закарлючку на цю мою бідну хатчину. Хіба ж я не бачила, як він недавно тому оглядав усе скрізь наче б її хотів купувати? Коли б так старий вимусив на мені запис на цю хатчину, яка-ж була би моя доля опісля? Шкода, що тут нема Сильвуня, він би мені щось порадив... Та правда! Піду ще нині до опікуна о. Ясиниць-кого, він певно найде на це раду".
Та в тій хвилі почувся гострий хід в сінях, і в хату війшов наче б прикликаний о. Ясиницький катехит гімназії, і з порога заговорив своїм тубалним голосом:
— Слава Ісусу Христу!
Пані Підміська побачивши його, дуже зраділа.
— Слава на віки! Просимо, ми дуже раді — Господь вас привів до мене як раз тепер, отче професоре.— Вона зачинила двері і говорила притишеним голосом.— От як раз приїхав старий Пандяк, так і зараз зачав, ні сіло ні пало, розмову про посаг для Гані, та говорив так по хамськи, обидливо, що я з хати вийшла. Коли би тут не йшлося про щастя Гані, я би була його викинула з хати і заручинам зробила кінець.
Вона подрібно розповіла цілу розмову з Пандяком і додала:
— Старий очевидно має якісь пляни на мою хату. Говорив, щось, що хоче до міста перебратись жити, що господарство покине, а хату то недавно оглядав наче б її на ліцитації хотів купити...
— А то славно! не бійтесь, пані кумо, я моїй по-хресниці не дам кривди зробити... Чи він вже поїхав?
— Ні, сидить там в школярській кімнаті.