— Ну — знаєш, воно так у тебе дуже необережно, чи легкодушно не було. В решті можна було перед командою початок представити трохи інакше, бо головна річ в цім, що тебе той злодій хотів зарізати. Я думаю, що ти повинен це залепортувати ще й тепер. Може справді теперішнього справника знайдуть, він стане перед присяглими, а такий оден інцідент з тобою може його очистити, як огонь золото.
— Запізно, я повинен був зробити це зараз, а не по двох місяцях, за це діждався би я догани від старшини.
— Як уважаєш, але з того всього я бачу, що Шалапінда належав до тої злодійської шайки, за якою ми надармо розбиваємося, що нема супокою. Дай Боже справникові здоровля і допоможи скритися перед нами... Бачиш, що народ сам нам помагає. Чи ти бачив коли як наші мужики гладять пійманого конокрада?
— Ні.
— Варто побачити. Я вже кілька разів на таке дививсь. Та я, знаєш при такім інтересі маю свою методу. Я знаю, що пійманий хлопами конокрад бажає собі появи жандарма як ангела хоронителя, котрий би його з рук роззвірених хлопів освободив. Ото-ж я не спішусь. Чим пізнійше прийде, тим краще. Як довідаюся, що в селі крадіж, то перше моє питання, чи піймали злодія, як піймали, то чого мені спішитися? Ото-ж я йду на сам перед на місце чину. Міряю, записую, перепитую свідків, аж потому йду по злодія. Він прецінь не може мені за той час втекти, як він в руках таких добрих сторожів. Ну, а якби втік, то не мені, і я за це не відповідаю. Але кілько разів я таку справу мав, то ніколи не втік. Тепер йду до коршми. Там трибунал! Бють, бо бють, лише слухають, чи дише, як зімліє, то відливають водою. Але буває такий фільозоф, що прикидається мертвим. Тоді колють його шилом, і мало котрий витримає, щоби не зрадитись. Тоді я приходжу, розпихаю людий, стаю на середині і кричу на них "Гей, люди, та-ж майте серце, та то чоловік, так не годиться, перестаньте, він за своє відкупує, віддайте його в мої руки" — ну і біді кінець. Хлопи на випередки дають форшпан, я для осторожности закладаю бранзолєти і віддаю на склад...
— То страшно!
— Страшно? А йому не страшно було лізти до чужої комори, або красти хлопові корову, або конину? Кажу тобі, що те, що злодій дістане поки я надійду, то гірш криміналу, з якого звичайно виходить більшим злодієм, як туди попався, а по такій школі, то не конче схочеся йому вести далі своє ремесло... Я тобі раджу, роби і ти так само, а відімстишся за свою пригоду на Си готі.
— Але на Сиготі таки якийсь добросердний конокрад вратував мені життя. Ні, я би на таке не міг дивитися...
Так розмовляючи перейшли вздовж усе село.
— От ми шукаємо вітра в полі. Забалакались, тай село перейшли краще ми зачинаймо від жидівки, вона певно набреше цілу копицю.
Завернули до хати Шалапінди. Пошматований труп лежав прикритий якимсь брудним покривалом. При столі кінчали протокола.
Комісія прийшла до того висліду, що справників було найімовірніще двох, шр петлю закинули із заду, коні налякані скочили нагально, і його тягнули, коротко кажучи, він зістав повішений.
— Так зручно закидати петлю вміє лише гицель,— каже лікар.
— Або який степовик, що дикі табуни пасе,— говорив прокуратор.
— Того ні оден ні другий не зробив,— каже суддя слідчий,— але хтось, хто до цього довгий час вправ-лявся.
Прийшли якраз жандарми.
— Ну, що панове, знайшли справників? — питає прокуратор жандармів.
— Так скоро? Ми ще ниток не похапали з клубка. Тепер вмішалася Лайка:
— Які нитки, на що ниток? Мордерця сам в руки лізе. То зробив той шельма Волошинський з своїм швагером Бережницьким Фільком. Він мому небіщи-кові давно відгрожувався, що його справить, є на те свідки... я сама буду присягати... А потому мій парубок Дмитро бачив, як вони обидва звечера в суботу ладили в стодолі шнура, мазали його чимось і оден до другого говорив: сьогодня або ніколи... як того буде мало, то я ще свідків поставлю, таких, що все бачили...
Настала велика констернація. Розвязка здавалася блища хінця, ніж всі надіялись. Люди стали по собі позирати.
А тим часом жидівка що раз більше пащекувала та проклинала:
— Я ще поставлю таких свідків, що все бачили...
— Хіба покличете на свідків свої коні, вони певно все знають, бо були притім...— говорив з гурту війт.
— Та які з Юдкових коний можуть бути свідки,— говорив другий,— коли вони малолітні. Одному чотири, а другому шість років.
— Та ще Юдкові фаміліянти і спільники.
Всі стали страшно сміятися не виймаючи поважного слідчого судді.
На справу дивилися зовсім неповажно. Кожний радів в душі, що страшного Шалапінди вже немає.
— Спровадьте сюди, панове,— каже слідчий до жандармів,— підозрілих Волошинського і Бережниць-кого. Будемо писати протокол.
— На що то протокол писати? — кричала жидівка. У неї хустка зсунулася з обстриженої попри шкуру голови, вона заслинилась аж гидь було глянути. До судді трохи з кулаками не скакала.— Нащо псувати паперу? Тих би драбів зараз повісити так, як вони того бідного чоловіка обезвічили.
— Лайко! — говорив знову хтось з гурту,— а ну позакидайте їм на шиї петлі, так як Шалапінді сталося.
Справа виглядала на фарсу. Прокуратор очевидно був невдоволений, що справників вказали, бо ходив по подвірю поміж людий і закусував губи.
До нього приступив несміло війт і каже:
— Прошу пана, жидівка бреше. Того ні Волошинський ні Бережницький не зробив...
— Жидівка каже, що Волошинський відгрожував-ся Шалапінді.
— Та чи оден йому відгрожувався? Усе село. То така була страшенна морока, що прости Боже гріха, до неба той піде, що того злодюгу спрятав.
— А хто ж то міг зробити?
— Коби-то знаття! Але з нашого села ніхто того не зробив, бо прошу пана, то треба бути майстром раз, щоби до такого чуйного злодія підступити, а друге, щоби йому закинути стричок на шию. Хто у нас таке вміє? То би треба який рік "цвічитись" — а ну — а хіба то хто видів?
— А як ви гадаєте війте, ви, бачу розумний чоловік,— говорив прокуратор, бо війтівська аргументація проста і розумна дуже йому подобалась.
— То зробив найскорше, якийсь Шалапіндів спільник, такий сам злодій, а то ще ліпший за нього...— Прокуратор пристанув.
— Так ви думаєте, щоби спільники на себе наставали? За що?