VII.
Павло Пандяк вернув з своєї мандрівки до дому аж по тижневи. Вернув злий. Нарікав на своїх підручних, що то дурні, нероби, що не можна на них покладатися, що замість путньої роботи псують йому матеріял, і через це має великі втрати. Ось як раз в одному селі поміряли зле дерево, так його й порізали і все попсували.
Пандяк воркотів цілий день. Відгрожувався, що нарік вмиє від усього руки, і жадної більше роботи не прийме хочби навіть для ріднього брата. Порозганяє всіх дармоїдів од себе і буде пильнувати лише свого ґаздівства. В дома з цього дуже раділи, хоч і не зовсім цим погрозам вірили, бо частенько таке від Пандяка чули, кожного року.
Пандяк пересидів того разу в дома кілька неділ. Раз тільки виїхав до Підбужа за купном дерева, але лише на коротко. За той час він обробив поле, засіяв озимину, а люди з села не могли надивуватись побачивши Пандяка при роботі в полі, бо вже давно цього не було.
Василь помагав батькові, як іноді, коли як школяр гімназії побував на феріях. Передягався в полотнянку, надів старі чоботи, або таки босий, і ніхто би у йому не догадав покінченого богослова, співака і доброго проповідника.
Одного разу в неділю при обіді заговорив батько:
— Що-ж ти, Василю, чи довго будеш так вислугу-ватися нашому попові цими казанями?
— Хіба-ж я вислугуюсь? Священик на мені не заробляє, бо за проповіді нічого не береся, а я радий, що мені позваляє проповідати і вправлятися.
— Я це знаю, але це він повинен робити, не ти. Ти його виручаєш, а він з цього хіснує.
— Кажу вам, що я з цього хісную більше як він.
— І це я розумію, та я би рад знати, як довго воно ще буде і коли ти зачнеш вже робити сам на себе?
— Поки не стану священиком сам.
— О то-ж то хотів я тебе спитати.
— Та я вже не раз вам казав, що ординація буде аж по новім році.
— А коли-би тебе владика не хотів висвятити?
Таке питаннє почув Василь перший раз од батька і не мало счудувався, з відкіля йому таке прийшло на думку.
— До цього не має владика правної причини.
— А ти знаєш, які то можуть бути причини, щоб владика не висвятив?
— Ріжні суть причини. Взагалі, коли богослов по-казав-сяби негідним вступити у священичий стан.
— От так, даймо на то, як би не посплачував своїх довгів.
— Буває і таке, та я жадних довгів не маю.
— Так, так, бо я тобі все посилав і довгів не треба було робити, а коли-би ти хотів висвятитися не оженившися?
— Це ніяка перешкода, бо суть священики без-женні. Та я не розумію, на що ви мене таке питаєте?
— Але я це хочу знати,— говорив Пандяк очевидно подразнений,— я знаю, що ти заручився, хочеш женитися перед Пилипівкою. А чи ти знаєш кілько попадя дасть тобі посагу за донькою?
— За те не було між нами ніколи мови. Дасть, що зможе, я і так бідним не буду. Посаг то у мене дрібниця.
— Певно, що дрібниця, як батько надбав, і є готове, але ти на це не дуже рахуй, бо ріжно в світі буває...
— Про мене, тату, не давайте мені нічого, а я таки про посаг з панею Підліською не буду нічого говорити.
— Ти хіба дурень,— крикнув Пандяк, і вдарив кулаком по столі,— а я тобі кажу, що як тота твоя панна не положить на стіл півтора тисячки, або не запише у нотаря хатчини твоя теща, то весілля не буде.
Василь аж задеревів:
— Тату, що вам до голови прийшло зачинати сьогодні при святі таку розмову? І до чого воно? Я женюся для себе, і тут вже так буде, як я схочу.
То була перша суперечка сина з батьком, перша опозиція проти волі батька.
Пандяк затяв зуби і заскалив на сина око, начеб хотів його на скрізь провертіти...
— Як підеш проти моєї волі, не дам батьківського благословенства і з мого майна нічого не понюхаєш,— процідив крізь затиснені зуби...
— То мене Бог поблагословить, бо я не дав причини, щоб мені батьківського благословеньства відмовляти...
— Файний з тебе піп буде, як ти таке говориш...
— Який буде з мене піп, це осудять другі, що на цім краще вас розуміються,— сказав обиджений Василь і поклав ложку на столі...
— Слухай, хлопче, вважай, бо за таке говорения, то я тебе краще висвячу, як біскуп, ти певно ще тямиш, яка у мене тверда рука, і реверенда тебе не заступить...
Василь був схвильований до крайности. Такого він ще не чув. Як воно? Йому покінченому богослові грозить батько биттям начеб дітвакові? Василь встав від стола.
— Спробуйте! А я не завагаюсь піти до суду пожалуватися за побиття, бо я сам руки на вас не піднесу, тому, що ви мій батько. Побачите, що вам на суді скажуть...
Такого знову Пандяк не сподівався. Він пополотнів на лиці мов стіна. Павлиха перестала їсти теж. Мала Параня стала плакати. Павлиха ще таким свого чоловіка не бачила. Що йому сталося? Вона ніколи чоловікові не противилась і говорила мало. Тепер почувши, як він Василеві грозить, вона не втерпіла:
— Павле? Що ти говориш? Бог тебе відступив? Та ти би підняв руку на Василя, що за пів року буде священиком?
— Мовчи дурна! Ти цього не розумієш. Кажу вам, що так буде, як я хочу, і баста!
Він устав від стола сердитий, надяг свиту і вийшов. За хвилю побачили, як запряг свій візок і поїхав.
— Що татові сталося?
— То чиясь намова,— каже Василь.— Тут чорт вложив свій палець. Я гадаю, що якийсь фактор піднявся мене з богатою засватати, та цим богацтвом татові голову замакітрив.
— Але ти Василю цього не слухай і своєї панни не покидай. То така добра дитина і мені дуже по серцю. Як вона мене вже тепер шанує. Не зважає на це, що я собі проста баба з села. А друга то може би у кухню не приняла. Я знаю, як між людьми водиться. За богацтвом, сину, не побивайся. Воно само прийде, коли Бог поблагословить, а коли ні, то і готове розточиться. Нераз я думала над тим, яка я буду щаслива з такою невісточкою як приліпочка. Не слухай сину тата, то все минеться. Він вибурмочеся, викричиться, а потому таки пристане. А хочби і ні, ну то що? Хіба-ж ти для батька женишся?
— Я мамо, не хотів би з батьком зривати, хіба би не можна було инакше... Я ще спробую по-доброму.
— Тобі би з цим порадитись у нашого єгомостя.
— Певно, що пораджуся, а завтра поїду до міста і поговорю з о. Ясиницьким. Він опікуном моєї Гані, і розумна голова...
— Так сину, ти людий розумних радься, але і свій розум май.