— Ба-а-чу...— посміхнувся Мирон.
І Дара, і Тарас з того моменту, як увійшла Маруся уважно слідкували за ним.
— Бачиш? А коли бачиш, радій... Чого ж гості твої не сідають? Пошли за полбутилкою та закусочки... Випьєте? — звернулася вона до Дари.
— Ні, я не пью, — спокійно посміхнулась Дара.
— Правда, з благородних не пьють, — зневажливо згодилась Маруся й умостиласьна канапі, витягнувши ноги в черевиках з лякованими носками.
— Зморилася я здорово... Та сідайте, чого стоїте ? — потягла вона за рукав Тараса й примусила його сісти поруч з собою. Той з ніяковостю посміхався.
— Знаєш, з ким гуляла? — недбало раптом звернулась до Мирона.
— Ні, не зна-а-ю...
Маруся на мент спинила на йому очі, чудно посміхнулась і казала далі:
— 3 твоїм приятелем... рмолкиним. На двадцять два карбованця нагуляла у Петрушенка. Та каталися ще... А потім спати до його. Десять карбованчиків від його всеж-таки заробила ...
Мирон швидко пробіг очима по Дарі та Тарасові. Тарас зніяковів, а Дара дивилася просто на Мирона.
— Не віриш, може? Хочеш, покажу?
— Ні, ві-і-рю...
— Віриш? Хм!.. Ну, добре... рмолкина знаєте? — раптом повернулася до Дари. Та подивилась на неї й тихо сказала:
— Ні, не знаю.
— Як? рмолкина не знаєте?! Та з ваших же! Сіціліст!
Мирон з усміхом дивився на сестру. Вона вміла правильно вимовляти це слово, і взагалі чисто, балакала й по українськи, і по-руськи, колиж вживала жаргон, то тільки жартом. Але тепер вона не посміхалась і, очевидно, хотіла, щоб слова її було принято яко мога серйозніще.
— Не чула... — потупилася Дара.
Маруся навіть образилась.
— Ну, от, не чули! Він же, кажуть, з головних у вас. Муженька вашого знає. Сміявся з його страх... Називав його якось так... Не згадаю. Елейний, чи що... Чому він його так називав? Га, Мироне?
— Не зна-а-ю...
— Не знаєш? Хм! Ти не знаєш... Він у мене все знає, — раптом обернулася вона до Дари; та підняла голову й дивилась на неї. — Все як є! Навіть те чого нема. І мене хоче навчить, щоб і я знала. Еографію вчимо. Як же. В фершалки мене готує. Он і книжки усі...
Хитнула головою на етажерку й подивилась на Мирона.
— Може, неправду кажу? Чого смієшся?
В голосі її почулось глухе роздратовання.
— Пра-а-вду, правду... Тільки роздягтись би треба.
— Без тебе роздягнемось! А може й не роздягнемось, а підемо знову. Що ти мені зробиш?
— Нічого-о...
— Дозволяєш?
Мирон посміхнувся.
— Дозволя-я-ю ...
Маруся спинила на йому злий погляд, потім різко повернулася до Дари.
— Чули? Все дозволяє... Любезний... І ви гадаєте, це правда?! Гадаєте, що сміється це він од серця? Бреше, все бреше, з початку до кінця! Я ж його знаю... Та чого дивишся на мене! Вперше такою бачиш? Не вперше, не удавай, брат, не обдуриш. Знаємо вас. І завтра, і післязавтра піду, і продаватиму себе. А ти он там сиди та рисуй. Ночі сидить, як проклятий, рисує чертежі якісь, ледве по копійці за лист получає, а туди ж форс показати хоче. Брешеш, не піддуриш, бачили! "Ти, каже, для мене і тепер така сама сестра, як і раніще була, і все одно, що всяка инша професія: чи доктор, чи столяр, чи носильщик. Служиш, мовляв, також людям; тільки дурні, мовляв, не розуміють нічого цього." А він, мовляв, розумніщий за всіх і зрозумів. Але в модіски мене все ж умістив. Ні, жартуєш: все одно що шлюха, що модіска? Ну, дак не желаю модіскою бути, желаю шлюхою. Взяла тай пішла знову у дім. На, получай, Наташа, своє щастя, як так. Не сподобалось: знову взяв, в другий город перевіз. Кватиру з двох кімнат от наняв, небель купив. Будемо жити, мовляв, удвох.
— Годі, Марусе... — не усміхаючися на цей раз втомлено сказав Мирон. — Нам побалакати треба.
Маруся з жвавостю обернулася до його. Його тон неначе підбадьорив її.
— Годі? А чому? Я також побалакати желаю. Ти встигнеш ще, ти у мене балакун добрий, набалакаєшся. Куди поспішать? Гості підождуть я їм ще де-що скажу... Вас я вже давненько збіраюся зустріти, — звернулась вона знову до Дари. — Чогось то він занадто часто питає, чи не заходили ви... І справи неначе ніякої.
І Миром мигцем глянув на сестру й раптом жорстко, різко, неначе одриваючи слова, промовив:
— Годі, Марусе. Вигадувать починаєш. Виспатись треба. Зайве все це. Годі.
— А-а! — злорадо скрикнула Маруся, неначе тільки й ждала цього... — "Годі!" Зачепило таки? Шлюсі, мовляв, не можна торкатись таких предметів!...
— Дурниці говориш. Нудно. Ішла б спати краще.
— Ні, не крути! Спати я не піду, чуєш? Не піду я спати! Гулять піду, до Ермолкина, Іванченка... Вони кращі за тебе... Так, кращі, щоб ти знав! Вони мене хоч і шлюхою, звуть так, просто, у вічі, гроші платять, а ти... там у себе в душі... а тут усмішечки строїш, з доктором рівняєш, наукам вчиш. Гордость свою замазуєш. Що? От в душі соромишся зараз перед цими (вона тикнула пальцям у бік Дари) за разговор мій і за всю мене, а дурня строїш. Думаєш, коли смієшся, то й добре? Слабо твоє діло, все бачу! Думаєш, не бачу? Думаєш, не знаю, як корчить тебе там у середині? Знаю, хоч ти й скритний. Та не дивися ти на мене таким сиротою казанською! Соромно? Так жени мене, бий, шпурляй мене ногою, чого стоїш?
— Годі, Марусе, не треба. Зайве все це,— тихо й серйозно сказав Мирон.
— Що зайве? — грубо крикнула вона.
— Все це, і слова твої і... твоє страждання. Навіщо? Не треба. Та ще при сторонніх.
— А-а! — ущіпливо посміхнулася вона. — От так би давно казав! От це діло... От це...
— Ходімте, Тарасе — раптом рушила до дверей Дара.— А ви, Мироне, вибачте.
Тарас помалу підвівся, потер рукою чоло й одяг кашкета.
Підвелася й Маруся.
— Ні, стійте! Підождіть. Він сказав таки своє слово! Я тільки цього й ждала. Я давно цього хотіла. Цього гніву, в гніві комедії ламати не так-то... Стій, тепер кажи, нащо брав мене звідти? З дому? Нащо? Я прохала тебе? Прохала, кажи? Ні, кажи, я прохала тебе?!
Вона все більш та більш хвилювалась; щоки вже гарячково горіли, очи страшенно, неприродно блестіли.
Мирон чудним, глибоким поглядом дивився на неї. І були в цьому погляді і сум, і біль, і туга.
— Одповідай же, нащо?
— Хіба тобі добре було там? — зтиха спитав він.
— А тут, ти гадаєш, мені добре?
— Невже гірше?