— Тарасе, заспокойтесь... — підійшов до його Сергій.
Тарас раптом страшенно розсердився.
— Та чого ви?! Що ви обороняєте його? Ви ж самі знаєте, що це — гидота, ви ж самі казали, що він... Що? Ні? Неправда? Ви не казали, що цього добродія трудно поважати? Що його цікавить тільки роля генерала, а що до соціалізму йому стільки ж діла, скільки курці до північного полюсу? Це — не ваш вираз? Ні?
— Тарасе, я вас не розумію...
— Чому? Чому не розумієте? Що я не так, як ви, не делікатнічую кажу йому просто в пику правду? Та йому мало цього, — йому плювати треба в пику. Це ж... Він паскудить усіх, він сестру мою Олю, ця гидота... Геть звідси! Геть поганцю!
Тарас скажено кинувся на Кита. Кит машинально ступив назад, але Дара швидко схопила Тараса і вдержала.
— Пустіть, я йому плюну в пику. Кумирові мойому плюну... Пустіть.
Сергій, легенько підштовхуючи та умовляючи Кита, провів його в передпокій. Тараса всадили. Руки йому дуже тремтіли, на устах виступила піна, він дихав важко, неначе за хвилину вибіг на високу гору.
— Заспокойтеся, Тарасе, заспокойтеся, любий, не треба так... — схвильовано говорила Дара, потискуючи його руки.
У Віри від страху, широко розкрилися очі: вона шамоталась біля його пропонувала води, одеколону, заглядала йому в вічі.
Сергій, який повернувся, з непорозумінням звернувся до Дари:
— Та що тут вийшло? Через що?
Дара неохоче почала йому, поясняти, але Тарас зараз же піднято перервав її:
— Невірно! Я тільки плюнув на одного з кумирів своїх! От... Годі! Вони всі такі, як цей. І вам Віро, не вірю... Не вірю... Не для соціалізму... і ріжних там душ ви цей страйк... знаю. Не вірю. Бачу, чому... І вам, Даро... Все знаю, бачу... Годі. Брехня, обман, гипноз, мерзота все і більш нічого! Нема нічого, ніяких соціалізмів, комунізмів, анархизмів, все — брехня, обман, гидота! Доволі! Пустіть мене. Вибачте, що... Ну, все одно. Вас, Сергію, я поважаю. Не згожуюсь з вами, але поважаю. Смішно, але так відчуваю. Пустіть мене. Ну, думайте, щo розчарування... Та, я, може, сам тому помітив, що... тіло моє... але тим вірніще... Значить, так. Це, значить, вірний доказ...
— Тарасе, Тарасе...
— ...А цей мерзотник... О, як заболіла голова! Але все одно... Він зараз піде й почне розповідати всім, що я з розуму зійшов. Поважно, переконуюче, серйозно... Нехай. Я, може, і зійду з розуму, — з душі зійду, хе!
— Тарасе, любий, годі!
— ...але ще не зійшов, ще ні. О, ні-і, ще почекайте... Ще багато... І ви слухайте, от слухайте мене, я вас дуже прошу. Я зроблю паскудство, я... але, я думаю, що це не є паскудство, я довів думку до кінця і сам, розумієте: сам думаю вже, що це — не паскудство. Це дуже важно... О, це... Але ви будете думати, що паскудство... Так я це для Олі... Ви розумієте? Я знаю, що не треба цього казати, але ви чесні й... Проте, я ще не знаю. Але... Коли ж нема душі, значить все єрунда, помилка... Стійте! Чи читали ви, що коли, покласти курку на підлогу й провести від носу лінію крейдою, то вона лежатиме непорушно? Правда? Це — гіпноз. От. Ви не вірите? Чого ви так чудно дивитесь на мене? Це — факт. Коли хочете, ми спробуємо. Знаєте, кожну людину можна загіпнотизувати.
— Тарасе, любий, ляжте!
— І знаєте, це ж страшенно смішно, що ми всі подібні до цих курей з лініями коло носів... Ви от тільки візміть та уважно, уважно подумайте над цим, і ви побачите, що страшенно смішно. Ха-ха-ха! Всі — курі. Я знаю, ви не вірите, ви думаєте, що я збожевелів. Це невірно. Покиньте цю думку, вона не витримує критики. Тільки я все бачу. О, все, все бачу, всю цю вашу цівілізацію, культуру, містіцизми ріжні... От як на долоні бачу. Підняв голову, розумієте... Хи! Провели мені лінії: мати — божественну, цей падлюка — соціалістичну, той — третю, а я взяв тай підняв голову. Ха..ха..ха! Узяв і підняв. І нічого нема, і можна піднять, і лінії ці зовсім ніщо: просто крейда й більше нічого. А инші лежать і бояться.
— Ну, Тарасе, вам треба, лягти! — рішучо взяла його під руку Дара й почала підіймати. — Вставайте. Годі. Треба заспокоїтись, нема чого тут варнякать.
— "Варнякать"... — повторив Тарас, дивлячись на Дару з болючо-ніжною посмішкою.
— От ці ваші словечки... Прості... Ви, Даро, — дуже розумні, але ви — також курка. Ви також душі боїтесь. Але це — тільки крейда. Ви побачите. Але ви — найкраща.
— Ну, добре, добре... Вставайте, ходім...
— Ви, Даро...
— Сергію, та поможи ж! Віро!
Сергій і Віра кинулися помагати. Тарас злякався.
— Що таке?! В чому річ, панове? Нащо? Я сам... Коли треба, то я сам... От... Ходімте... Я згожуюсь.
Його одвели в його кімнату та примусили лягати. Він покірливо ліг і навіть заплющив очі. Але зараз же розплющив їх і сказав:
— Даро! Коли так, то дайте мені вати. Я не можу... гомін ріжний... Проте, сидіть, сидіть, у мене є, у мене є. От... Я забув... У мене тут завжди вата є...
Він підняв під собою ріг матраса й витяг з під його клапоть вати. Одірвавши два шматочки, скрутив дві гульки й запнув їх у вуха.
— Тепер не так чутно...
Дара мимоволі посміхнулась.
Тарас зараз же вийняв одну з гульок.
— Що ви сказали?
— Нічого...
— А я гадав... Посміхнулись ви... Ви — страшенно хороша, Даро... Така розуміюча... Ви не сердитесь на мене?
— Лежіть та спіть. А коли будете базікать, буду сердитись.
Віра з Сергієм заклопотано шопотіли про щось.
Тарас слабо посміхнувся.
— Ні, ні, я не буду... Я стомився... Я страшеннo стомився. Я це відчув, як ліг... Але... Віро! Я вам хочу сказати на самоті кільки слів... Добре? Даро не сердьтесь, я кільки слів...
— Ну, дурниці! Говоірть, скільки хочете. Ходім, Сергію!
Дара та Сергій вийшли, Віра ж підійшла до ліжка. Вона з глибоким та боязким жалем дивилася на його.
— Сядьте біля мене, — ледве чутно, хвилюючись, попрохав він.
Віра швидко сіла, взяла його руку й чудним, злякано-чекаючим поглядом впилася в його.
Тарас хвилювався.
— Віро...
Віра стиснула руку йому і чекала.
— Віро! Поцілуйте мене... один раз... Один... Нехай це буде не те... Я буду... Я коли не сплю, думаю про вас ... Ріжні історії... Віро, я ...
Віра раптом обняла його, знайшла своїми губами його губи й міцно, конвульсійне застигла в довгім поцілунку. Потім одірвалась, встала і, кинувши шопотом "спіть," швидко вийшла.