— Хто ж Бог її? — похмуро усміхнувся Тарас.
— Бог? Світове життя, Великий Процес, Великий Звязок, в якому кожне істновання є необхідне.
— Навіть жандарів?
— Так, навіть жандарів!
Тарас болюче — насмішкувато посміхнувся й подивився на Дару. Але Дара сиділа рівно, притуливши голову до спинки канапи, як у фотографа, і дивилась перед себе суворим, задумливим поглядом. Можливо, що й не чула нічого.
— Нащо ж ми боремось з ними, як так? —Тарас приклав руку до чола.
— Нащо боремось? Тому, що це — Процес, Рух, тому, що в русі Бог, рух ж є — боротьба. Ми рухаємось, рухаємось далі в глибину, процеса. От чому всяке тяготіння до низинних звірячих інстінктів викликає почуття гидливости... Це похід назад, нище... — Хм! Цим ви також пояснюєте огиду деяких людей... до полового життя, наприклад?
— Безумовно! — з тою ж тихою переконаностю похитав головою Сергій. — Організації з більш тонким духовним життям не виносять брутального, низинного. Вони, як деякі рослини...
Але Тарас не слухав: Виняв книжку й швидко записав: "Неодмінно згадати. Сергій: тому огида до полового, що дуже духовний. Розмова з Дарою, коли підслухував. Також самогіпноз."
Дара скоса слідкувала за ним. А Сергій ходив та говорив:
— Наївне пояснення. Атеїстів немає серед нормальних людей, як нема людей що прагнули б вводити в організм отруту замісць здорової їжі. Совість не вигадка, але внутрішній інстінкт релігії Обовьязок — совість.
— "Так треба," — засміявся раптом хрипким злим сміхом Тарас і встав. — Горпина також говорить що так треба. А коли скажу "не треба," і вся ваша релігія куди подінеться? Ох, скрізь це... Прощайте!
І в той же день знову зник, не зьявляючись у Кисельських кільки день. Його бачили зрідка на вулиці. Віра зустріла біля універсітету. Стояв, піднявши голову, і розглядав будинок з своєю, чудною усмішкою. Щось швидко записував. Побачивши Віру, раптом зблід увесь, зніяковів, не уклонився навіть і побіг убік.
Декільки раз його бачили біля вікон крамниць все з тими самими страшенно-блескучими, неначе насвіжо-полякованими очима й чудною, саркастичною усмішкою, від якої ставало моторошно.
У своїх він зьявлявся за цей час усього разів зо два. Оля, яка почала чомусь ходити до Дари, розповідала, що в кожну свою появу Тарас лякав усіх. Раніще він бував і похмурий, і роздратований, і брутальний, але видко було, що це від хвороби та тяжких обставин, але тепер ніхто не знав просто, що й думати. З матіррю в образливому тоні говорить про Бога, сміється, лається; батька запевняє, що тому необхідно загіпнотизуватись христіянськими чеснотами, тоді у його не стане параліча. До неї, до Олі, обидва рази чіплявся й пропонував усипить та внушить їй, що їсти та пити нічого не треба, що головне — дух, а тому й всяку тілесну гидоту легко можна буде зробити. А в останній свій прихід раптом заявив, що ще трохи, що скоро дійде думка до почуття й все і буде гаразд. І гроші, і здоровля будуть. Хоч на всі розпитування про здоровля сміється й запевняє, що з розуму або, як сам висловлюється, "з душі" ще не зійшов. Дуже чудно!
І Оля швидко втирала очі, які наповнювались сльозами.
Тим часом підготовка до страйку йшла якось безладно, недбало, нервово. Наталя, яка почала знову заходити до Мирона, розповідала, що все йде так, неначе взяли на себе нудний, непотрібний обовязок. Збіралися гроші, але ніхто не знав, у кого каса. Випускались прокламації, і ні один агітатор не бачив їх. Іону ніхто не може спіймати, ганяє десь за своїм репортерським матеріалом до газети. Рисецький поїхав до себе в маєток здобувати свідоцтво благонадійности, щоб поступити в універсітет. Між тим, як каже Віра, досить начальству глянути на Рисецького, щоб переконатись в його цілковитій благонадійности у всіх сенсах. Безладя, нещирість, інертність! Твердять про відродження, самі ж мертвяки; гальванізують себе цими фразами про відродження. Віра метушиться, бігає, очі горять, але все без толку. Хто щось робить, — то це Коля, Женя, декільки агітаторів з робітників та... обставини. Вона, Наталя, кинулась було допомагати, але тепер бачить, що далеко краще одійти й не додавати безладдя. До того, ще й Дара рішуче одмовилась взяти участь в справі, і багато робітників непевні в необхідности страйку. Кит задається й удає з себе генерала. Це дратує та лютить. Одним словом, відчувається щось штучне, ненормальне насильство якесь.
Мирон слухав мовчки, розглядав Наталю й несподівано брав за руку. Наталя одразу ж замовкала, неначе думки її натикались на стіну. Потім швидко видирала руку й казала далі. І знову Мирон слухав, потім, посміхаючись, брав руку, сильно стискував її, й Наталя знову робилася блідою й замовкала.
— Покиньте, Мироне, — глухо сказала вона одного разу, не дивлячись на його.
— Чому?
— Самі знаєте. Ви занадто заразливі. А то я ніколи більше не прийду до вас. — Хіба?
— Побачите.
Мирон усе ж таки не "кидав", але вона знову приходила. Иноді приводила його до себе й співала йoму. Він лежав на канапі, курив і з тою ж посмішкою дивився на її повну, роздвоєну спину. Коли ж підсідала до його, сильно обіймав, притягав до себе й шепотів безсоромні, жагучі слова. Наталя мовчки видиралась, очі ставали безсилими, на блідих щоках виступав румьянець. Здебільшого нічого не казали, неначе умовились вести гру мовчки.
Иноді Мирон раптом підводився, одягався й ішов, не кажучи ні слова. Наталя шукаючим, питаючим поглядом провожала його. Але, як і завжди, нічого не говорила. Про Дару також ніколи не забалакувала, особливо після того, як одного разу Мирон сухо й різко сказав, що йому розмови про неї надокучили й він знаходить їх зайвими.
В страйку Мирон не брав участи, але часто ходив до Хведора. Були ще одні недільні збори, але вони не вдалися, бо усі були заклопотані страйком, а крім того рішили не збіратись, поки не виясниться питання на заводі.
Питання швидко вияснилось: товариство несподівано зачинило завод. Ходили чутки, що воно тільки й чекало страйку, щоб ліквідувати свої заплутані справи. Другі запевняли, що це тільки тактичний крок з боку товариства. В кожному разі для самих страйкуючих це вийшло несподівано.