Тарас непокійно поглядав на Мирона. Потім, очевидно, забув про його й знову впав в свій тупий, неуважний стан.
Мовчанка тяглася довго. По шибках вікон обережно, ледве чутно шелестів дощ, неначе не хотів заважати їхнім думкам.
Нечутно густішими ставали присмерки, виступаючи синюватим димом з кутків. Мирон раптом глибоко зітхнув, підвівся й сів.
— Анархи-й-ста нашого нема —а... — протяг він своїм вередливим тоном. — Обдурив, каналія... Це недо-б-бре...
Він підійшов ліниво до столу й почав робити цигарку.
Тарас, на згук його голосу прийшовши до себе, знову занепокоївся і, неначе згадавши невдоволення Мирона, здивовано дивився тепер на його. Мирон набивав цигарку та ледве-ледве кутками уст та очей посміхався. Лице-ж все одсвічувало якоюсь радостю, неначе на ліжкові йому хтось роз'яснив або росказав щось дуже гарне.
Закуривши, Мирон раптом сів так близько до Тараса, що той навіть трохи одсунувся, поклав на його гостре коліно свою велику смугляво-сіру руку і, наче нічого не було, сказав:
— Ну, як страйк? Вирішили?
— Так, вирішили...
— Так-а-к ... І ви за стра-айк?
— Так, і я ...
Тарас зпідлоба здивовано подивився на Мирона.
— Ціка-аво... А хто більше за всіх? Віра?
— Так, вона ... дуже...
— Та-а-к... А Да-а-ра?
— Вона була проти... Щоб самі робітники рішали...
— Та-а-к... Ціка-а-во... Це ду-у-же цікаво... Ну, а завод, значить, закри-и-ють?
— Так...
Тарас відповідав неохоче. Облизував губи.
— Гаврило в штрейкбрехерах? Га?
Тарас, помітно було навіть в присмерках, почервонів. Мирон зауважив це.
— І страйковий комітет допомоги йому не да-а-сть... Погано вашій родині бу-у-де...
Тарас мовчки дивився в землю.
— Олі-ж зовсім пога-ано буде... До Салдєвва піде...
Тарас якось нервово повів головою у бік. Зітхнув, але нічого не сказав.
— На вас же тільки вся наді-і-я...
— На мене? — роздратовано та разом з тим здивовано повернув до його голову Тарас.
— Та-ак... На ва-ас...
Тарас злісно посміхнувся. Відкинувся на спинку канапи й заплющив очі.
— Чого усміхаєтесь?
Тарас покинув посміхатись, але очей не росплющив; з глибокими тіньми від навислого чола він здавався мертвим.
— Га? Тарасе!
Тарас швидко росплющив очі й з роздратованням нахилився до Мирона.
— Чи ви ж бачите, який я чи ні?
— Ба-а-чу... Хворий трохи. —
— "Хворий трохи!"
Каліка я, от хто! Розумієте ви це? Каліка, негодящий, гнилий, дохлий, паршивий каліка з колінами як у коника. На мене надія Оліна. Ха!
Він навіть устав і почав швидко ходити по кімнаті; але потім раптом повернувся до Мирона й сказав:
— Дайте вашу руку! Швидче. Дайте, не бійтесь... Мирон здивовано простягнув руку. Тарас схопив її й приклав до своїх грудей біля серця.
— Чуєте, як бьється? Чуєте? Неначе видирається. Чуєте? Неначе в одчаю лупить головою об стінку... Правда?
— Та-ак ... Бьє-еться... І ви це добре висловили.
Похвала, здавалось, ще більше роздратувала Тараса.
— Правда? — однявши брутально руку Мирона, засміявся він. — Так коли тільки те й робиш, що слухаєш як воно бьється або замірає, то врешті можна знайти найвірніщий вираз... Хм! Чи ви ж знаєте, чим я більшу частину дня занятий? Ну? Я слухаю себе. Гадаєте, я вчора багато чув з цих дебатів? Як же! Я навіть не одразу зрозумів, коли ви оте сказали... Я тільки чув, як у мене билося серце та надувалась голова... Знаєте, як дитяча опука... І завжди... Я ж ні хвилини не живу, як усі! Ні хвилини! Надзвичайна істота. Я сплю з ватою в ухах та подушкою на голові. Моє власне дихання — такий шум для мене, що я готовий просто вбити себе, щоб не шуміти... На мене надія... Хм! Так... А я собаці, звичайному, дворовому собаці заздрю... Ви не смійтесь — (Мирон серйозно слухав його), — не для виразу, але от так, як є, кажу... Дивлюся на якого небудь пса й думаю, що у його нема "нервів", він може спати, коли схоче. Я, не жартуючи, хотів би бути звичайним собакою, задирати хвіст, гавкать, кусатись, спати ... Розумієте: спати!
Він навіть з люттю стиснув кулак, неначе роздушив в йому це слово.
Мирон хотів щось сказати, але Тарас хапливо, немов боячись, що не дадуть йому докінчити, казав далі :
— Хіба я людина? Хіба я маю переконання? Роздратуйте мене кашлем, і я буду з ненавистю сперечатись з вами проти того, що сам вважаю вірним... Це ж... я, наприклад, ненавижу всіх людей до крови, до піни на устах... А за що? Вони роблять шум. Ну? Люди та собаки. Ціла природа, як природа, але люди та собаки що хвилини шумлять. Що хвилини! Хіба я здатний до життя? Мені б жити на якійсь мертвій горі, де не тілько людей немає, але навіть найменша пташина не водиться, де трава не росте, де все мертво мовчить. От там би мені жити! Ви розумієте це? Це ж — жах! Це смерть. Це... Боже, я не знаю, як назвати це... Ви ж зрозумійте тільки, ви зрозумійте: я два роки не сплю. Ну? Ви розумієте, два роки не знати, що таке сон. Я згадую, як щось безмежно далеке, ті незабутні часи, коли, бувало, хочеться спати. Коли відчуваєш таке приємне тепло, безсилість, очі злипаються, — солодко, солодко... Ви розумієте: два роки! Сама тільки свідомість цього приводить в таку лють, що ... Я, наприклад, тільки знаю, що треба спати. Я ніколи не хочу, лягаю ж тому,що треба. І кожної ночі лежиш і слухаєш, як инші сплять... Ви знаєте цей стан? Коли лежиш, голова важка, хвора, все спить, ніч, як вічність... Боже!... Але й це ще нічого!... І це ще перенесеш... А от як заведеться де небудь собачка й гавкає. О, це — погибель.. це — мука нестерпна, це — сором непереносний. Ви подумайте: паршивенький, дурний собачка десь далеко тявкає, без потреби, без ладу, ніхто його не слухає, він навіть не підозріває, про вплив свого тявкання, мріяти навіть не сміє, дурний, поганенький собачка, десь далеко, на другій навіть вулиці, а я, розумна істота, цілу ніч занятий ним, цілу ніч звиваюсь від його тявкання, верещу від сказу та одчаю, затуляю голову подушкою, мечуся, сідаю в темноті на ліжкові і, вірите, плачу... Плачу! Ну, хіба не нікчемність я, не...
У Тараса зашарпались губи, підборіддя, він швидко одвернувся й забігав по хаті.
Мирон схвильовано підвівся, підійшов до його, тихо обняв і підвів до канапи.
— Не треба, голубе, хвилюватись, не треба. Ви хворі, але це пройде. Їй Богу, пройде, Тарасе. Сідайте, любий, сідайте. Я вас усім серцем розумію, я сам був такий... Сідайте. Це пусте, себ-то не пусте, це дуже серйозне, але пройде.