Почалося!...
Ранок устав такий ясний і прозорий, що ніяк не вірилося в нічні сполохи. За Сулою, з її очеретами й луками, зеленою півдугою підвелися гори-шпилі з невеличким старовинним затишним містом просто перед очима. Зелені садки, білі хатки й будинки вкрили все узгір'я, скотившись мальовничим килимком до самої Сули. Праворуч, за вільшанськими ярами, встали зелені кучері вільшансько-мгарських лісів, і високо на шпиль над Мгарем, чудова дзвіниця італійського майстра над невеличким манастирем, місцем вічного покою святого авантурника, Афа-насія Сидячого. Того самого Афанасія, що його, за скандальне житіє, частина руської церкви не наважилася завести в свої святці.
По вулицях Засулля, Солониці, Пісок вешталися горбоносі осетини в черкесках і погонах та денікінські офіцери в кубанках і папахах. На майданах розташувалася артилерія й валки. Запахло "єдиною-неділимою"
— Стой!.. Твая-мая панімай?... Давай бамага!..
— Та навіщо ж ти гроші тягнеш?.. Кала-вур!.. Господин офіцер, що ж це таке?
— Ти чего тут орьош? Жаловаться?.. Ур, Сосланбек!... Єщо!.. Тохта!.. Будет с него, пока!..
У Лубні засульською греблею вливалась довга смуга кінноти, пішаків, валок, гармат, ящиків. Святий Афанасій Сидячий таки допоміг денікін-цям здобути місто.
Як це сталося?
Відбиваючи підступи до мостів кількома сотнями гвинтівок та десятком кулеметів, Лубні спішно виряджали поїзд за поїздом на Київ. А тим часом ситі манахи мгарського манастиря налагодили човнами переправу. Денікінська кіннота вдарила від манастиря в обхід Лубням, і до 8 годин ранку місто було в руках переднього загону генерала Бредова.
На вулицях—свято. Офіцери й чиновники добували з потайних схованок свої мундири неблискучі погони, викопували, чистили й чіпляли кокарди та значки. Дами в новеньких сукнях, з квітками в руках, готували врочисту зустріч. Попи відмикали церкви й натягали золоті ризи:
— Благословенно царство отця і сина... Тільки по робітничих халупках ховалися ті, що
не встигли вийти зі зброєю в руках за околиці.
* * *
Андрій Кучеренко із своїм загоном кінноти охороняв лінію Тернів — Верхній Булатець і зовсім не знав, що діялося в Лубнях. О 9-й годині снідали після тривожної ночі й ледве помітили, що з Лубень виїхав до Верхнього Булатця якийсь загін.
— Що за чортовина? Наче б то не наші... Та хіба ж у кулак розбереш?..
— Еге-ге, хлоп'ятка!.. Щось воно-не теє... Коли б не денікінці!..
— Братва!.. Та чи ви не подуріли?! Тікай — хто куди! Ворог в обхід пішов!
— Стій!.. Куди тікати? Та їх же не більше
півсотні. А нумо поза клунями—до околиці! Без команди не стріляти. Коли звалимо попередніх,
то зразу — по конях і—навздогін!
Осетини не сподівалися на таку зустріч в маленькому селі, бо червоні загони давно вже відступили залізницею. Але раптом — команда, вибух і кілька коней покотилося разом з верхівцями...
З вузеньких вулиць напереріз вилетіла Андрієва півсотня. Десь затахкали збоку стріл-кові частини, й загін, рубаючи по дорозі денікінців, зосліпу влетів на площу станції, де вже розташовувалася артилерія супротивника.
Не розібравши діла, їздові підхопили гармати й кинулися через Лубні на Засулля, сіючи паніку. На станції вже тріскотів одбитий кулемет і бігли сюди на підмогу робітники, а з Вил рушили поїздом нові частини з артилерією.
За хвилину вузенькі вулиці міста Лубень стали пеклом. Єдиний вихід на Хорольський спуск і далі через Засульську греблю враз був забитий пробкою наполоханого люду. Скакали, бігли, товпилися коні, вози, люди, гармати, ящики, поміж військовиків метушилися недавні привітальники: ситі крамарі, чиновники, навантажені вузлами, дами, діти, попи. Вершники з осатанілими обличчями били нагайками людей по головах і топтали, їх кіньми, пробиваючися за річку. Лайка й команда перепліталися із зойками та вигуками розпачу.
А місто вже тріщало тисячами пострілів і димилося тисячами синіх клубочків. По вузеньких вуличках, майже поодинці, пробивалися до-Сули останні денікінські солдати, дивуючись, де взявся той ворог, що стріляє з-за воріт і з хат, і з садків.
Опівдні місто знов було в руках більшовиків,, і розпочався триденний бій під Лубнями15-1& серпня 1919 р.
* *
Радянська артилерія розташувалась на най-вигідніших позиціях. Зморшки Лубенських гір,, ліси, залізнична виїмка, — а там, унизу, як на долоні, вся посульська долина, Сула з своїми рукавами, комишами та плавнями, села, хутори і рівний степ аж до Хорола й Миргорода.
У біноклі ясно видно штаб, у дворі засульсь-кого попа й дозорчий пункт на незграбній дзвіниці засульської церкви, схожої до копиці сіна....
— Крой, Ванька, бога нет!..
Влучно попадають набій за набоєм у попівський двір і в церкву. Денікінці цього несподівалися, бо не знали, що з Києва прибула артилерія. Швиденько поховалися по високих клунях, поробили вгорі непомітні віконечка й улаштували знов дозорчі пункти, щоб виявити більшовицькі батерії... А за кілька годин — огонь уже по клунях!
Загін т. Коки хоронив порубаних денікінцями товаришів. Дивилися, зціпивши зуби, на порозбивані обличчя, поодрізувані вуха, поштрикані животи.
Дехто змахнув крадькома непрохану сльозу.
— Товариші! Не забудьмо мучеників!
— Тов. командире! Це їх монахи зрадили! Вони човнами підвезли денікінців!
— А?! Монахи?! По конях, хлоп'ята!
Над манастирем'нависла тривога. Святі отці нищпорили по келіях і льохах, приховуючи молитвами нажите добро, закопували в саду клунки й скриньки. Більшовики налетіли, як вітер:
— Ану, виходьте, Юди!..
Казначея Симфоріона ледве змогли витягти з келії: дев'ять з половиною пудів було в преподобному!
Ієродиякон Никострат плакав і кричав не-своїм голосом:
— Браточки, то не я!.. То все — отець Сав-ватій та Денис, та Іона... Вони, сукини сини, —накоїли, їх і тягніть!..
Але ризничий Савватій злісно заперечував:
— Брешеш, сволоч, і ти там був! Тринадцять ситих, пухлих як пампушки,
трупів лягло в ліску на околицях Лубень...
Андрій Кучеренко випадково здибався того дня з земляком: утік із Засулля.
— Як ти тут?
— Та — "Плавом" же... Насилу втік від кулі.
— Ну, як там у нас?
— А ти хіба не чув? Б'ють і грабують... Матір твою дуже побили... Все про тебе допитувалися.