— Що робити? — питала вона і дерево, і потік, і зірку, і жабу.— Де знайти щастя синові? — бідкалася вона, аж поки її голосіння надокучило Східному вітрові й він мовив:
— Своє щастя твій син повинен сам відшукати. Ти замість нього цього не зробиш, ліпше зійди на Сонячну гору і попрохай поради у Матері Сонця. Якщо й вона не знає, де щастя твого сина, значить, ніхто цього не відає!
Східний вітер помчав за хмарами, а жінка пішла шукати Сонячну гору. Кого не питала, ніхто не знав, де ця гора, однак жінка далі шукала. По колючках і камінню, через льодовики й розжарені пустелі йшла вона, зносячи біль, голод, спрагу.
Нарешті дісталася до Сонячної гори. Так і пашіє від неї живим вогнем, палахкоче гарячим полум'ям. Через те й нога людини ніколи сюди не ступала. Однак жінка не злякалася, і, хоча вогонь безжально пік їй ноги і шкіра на ступнях потріскалась, вона піднялася на самісіньку вершину. Сонце щойно вийшло з моря.
— Ти як сюди потрапила? — здивувалася Мати Сонця.— Хто тебе сюди приніс? Чого ти хочеш?
— Сама прийшла,— відповіла мати.— А хочу я щастя для свого сина!
— Ти не можеш добути для нього щастя! — Мати Сонця журливо похитала головою.— Щастя його в дівчині, в очах якої квіти розквітають, а дівчина та зачарована в полі маків. Щоб син твій знайшов її, ти повинна зникнути, тобі треба буде голими руками в сонячну піч жар кидати, поки Сонце навкруг Землі обійде,— суворо пояснила Мати Сонця.— Краще повертайся додому. Надто дорога ціна за щастя твого сина!
Похнюпила жінка голову, задумалася, а потім і каже:
— Я згодна заплатити таку ціну!
— Але май на увазі, ти більше не будеш з ним жити.
— А як я дізнаюся, що він щасливий?
— Ти побачиш його! — Голос Матері Сонця затремтів.— Але він тебе не побачить. Він повірить, що ти померла, і, щасливий, забуде про тебе. Ну, то як? Згодна?
— Згодна! — зітхнула жінка і голими руками взяла першу пригорщу розжареного вугілля.
Як пекло! Як було боляче! З долоней, як пелюстки маку, падали клаптики шкіри. Вона дивилася, як вони опускаються на землю і перетворюються там у червоні маки, але ні разу не застогнала. З кожним днем маків ставало все більше. Ось вони встелили все поле. "Наче в моєму сні",— подумала жінка. І раптом бачить, як одна квіточка починає рости, рости, ось уже всіх у полі переросла, і виходить з неї дівчина з квітками в очах, з усмішкою на вустах і йде до джерела тією самою дорогою, якою йшла жінка.
— Скінчилася твоя служба! Можеш бути вільна...— Мати Сонця торкнула жінку за плече, і вона відчула, що стала невагома й прозора. Обернувшись легкою, як яблуневий цвіт, хмаринкою, підштовхувана Східним вітром, полетіла вона слідом за дівчиною, що народилася з маку.
Вона опускалася все нижче й нижче, поки пізнала рідні краї і рідну домівку. До неї долинув радісний сміх, і вона зрозуміла, що Мати Сонця не обдурила її. Вона аж затремтіла від нетерпіння, так їй хотілося швидше побачити свого сина!
А побачивши його, не повірила власним очам. Невже це він? Невже цей усміхнений, дужий юнак — її кволий, вічно сумний син? Мати, яка стала хмаринкою, спустилася ще нижче: це був справді її син. І очі, й усе його лице всміхалося! Від щастя жінка заплакала, а юнак здивовано підвів голову. От уже дивно дивнеє! В чистому голубому небі пливе — в променях сонця — сріблиста хмаринка, а з неї зриваються краплі дощу. Коли ж вони падають на землю, то кожна з них перетворюється у великий червоний мак. Миттю навкруги дому зачервоніло поле маків, наче пожежа спалахнула. Світла хмарка висіла нерухомо над землею, і все під нею поволі переймалося лагідною тишею. Даремно вітер намагався забрати хмаринку з собою. Вона не піддавалася ні вітрам, ні негодам.
Подеколи на світанку чи в сутінках люди бачили, що хмаринка опускається так низько, наче хоче зазирнути у віконце матері. Хто знає, може, це їм привиділося, а може, й насправді так було. Безсумнівно лише те, що ніде в світі не було таких великих і таких червоних маків і не було на землі людини, яка б знала таємниці трав краще за хлопчика, народженого із сльози.