Та згодом це минало. Вона роздягалася, дивилась у дзеркало на своє обличчя, на губи, бліді без помади, важкі й пласкуваті (як їй здалося), втомлені й прив'ялі від поцілунків, і думала: "Боже! Навіщо це я? Що зі мною діється?" Думала, як уранці їй знову доведеться стати перед очі старої жінки, несучи на губах, наче синці, сліди минулого вечора, і усвідомлюючи безцільність і порожнечу життя, що разили глибше, ніж будь-який гнів чи вимушена покора.
А потім одного дня у домі своєї подруги вона познайомилася з Полем де Монтіньї. Коли він пішов, обидві дівчини залишились самі. Вони подивились одна на одну з-під примружених повік, спокійпо, мов два фехтувальники, готові до поєдинку.
— Отже, він тобі сподобався? — запитала подруга.— Дивний у тебе смак, їй-бо.
— Хто сподобався? — перепитала Еллі.— Не знаю, про кого це ти говориш.
— Та невже? Тоді ти не помітила, яке в нього волосся. Наче сплетений чепець. А губи! Такі товсті.
Еллі подивилась на подругу:
— До чого це ти?
— Ні до чого,— відказала та. Потім глянула в бік холу, дістала сигарету з вирізу своєї сукні й запалила: — Я нічого не знаю. Я тільки чула те, що й інші чули. Що дядько Поля якось убив чоловіка, котрий дорікнув йому, ніби він має домішку негритянської крові.
— Ти брешеш! — спіймалася на гачок Еллі. Подруга пустила цівочку диму.
— Що ж, спитай про його родину у своєї старої. Адже вона теж мешкала в Луїзіані.
— А як же ти? — озвалась Еллі.— Ти ж запросила його до себе.
— Так. Але я не ховалася з ним у стінній шафі, щоб цілуватись.
— Справді? А може, ти просто не змогла цього зробити.
— Не змогла, бо твоя особа стала мені на заваді.
Цього вечора Еллі й Поль сиділи на зарослій виноградом темній веранді. Але об одинадцятій годині вона занепокоїлась і стала впиратись:
— Ні! Ні! Я тебе прошу. Я прошу.
— Та чого ти боїшся?
— Атож, боюся. Іди вже, я тебе прошу. Іди.
— Тоді завтра?
— Ні. Не завтра й ніколи.
— Гаразд. Значить, завтра.
Цього разу вона вже не заглянула до кімнати старої, коли проходила коридором. І в своїй кімнаті не прихилилася до одвірка, щоб виплакатись. А тільки стала проти дверей і захекано повторювала вголос, сама себе збуджуючи:
— Негр. Негр. Цікаво, що б вона сказала, якби дізналася?
Наступного дня пополудні Поль прийшов прямо на веранду. Еллі сиділа в гойдалці, її бабуся — у кріслі поруч. Дівчина підвелася й зустріла Поля на східцях.
— Навіщо ти прийшов? — запитала вона.— Навіщо? Потім Еллі обернулась і немов побачила саму себе
збоку; ось вона підводить Поля до старої жінки, що сидить випростана і невблаганно сувора в тому самому потаємному місці, де не раз перед Еллі являлися незліченні й безіменні привиди, які наче в один голос нашіптували щось звабливе... Еллі нахилилась і гукнула:
— Бабусю, це містер де Монтіньї.
— Хто-хто?
— Містер де Монтіньї! З Луїзіани! — прокричала Еллі і враз побачила, як стара в кріслі шарпнулася назад, мов змія перед стрибком на свою жертву.
Це сталося пополудні. А ввечері Еллі вперше за весь час відступилась від веранди: вони з Полем примостилися серед чагарника на моріжку. У темряві задушних заростів надходила хвилина згуби для Еллі, її кров кричала від розпуки, й збудження, і мстивої втіхи, говорила мало не вголос, коли дівчина вже ось-ось мала піддатись: "Хай би вона побачила! Хай би побачила!" — як раптом (а доти не чути було ні звуку) над нею пролунав якийсь вигук, і Еллі, несамовито скинувшись, відчула, що біля них, над ними стоїть бабуся. Коли вона тут з'явилася, чи довго так стояла — вони не знали. Стара мовчки застигла на місці, поки повільно спадало напруження і Поль без поспіху відходиі* собі, а Еллі стояла, почуваючи себе по-дурному: "Застукали мене на гарячому, а я навіть нічого й не встигла". Потім вона опинилась у своїй кімнаті, стояла, прихилившись до одвірка, силкуючись заспокоїти віддих, і прислухалась, як стара підіймається сходами, й чекала, чи не піде вона до батькової кімнати. Але хода старої завмерла біля її власних дверей. Еллі підійшла до ліжка й, не роздягаючись, лягла. Вона усе ще була задихана, кров усе ще кричала в жилах. "Отже, завтра,— думала дівчина.— Вопа вранці розкаже батькові". Еллі почала корчитись, як від болю? перевертаючись з боку на бік. "А я ще ніколи цього не робила,— пройняв її несподівано пекучий жаль.— Вона думає, що я зогрішила, і так скаже, а я досі ще незаймана. Сама ж довела мене до цього, і в останню мить перешкодила". А потім Еллі відчула, що сонце б'є їй просто в очі і що вона лежить одягнена. "Отже, це буде вранці, сьогодні,— наче крізь млу подумалось їй.— Боже! Як я могла, як могла! Я ж не хочу ніякого чоловіка, нічого не хочу!"
Вона вже сиділа в їдальні, коли вниз на сніданок зійшов батько. Він пічого не сказав,— мабуть, він ні про що не знав. "Може, вона сказала мамі",—подумала Еллі. Але трохи згодом і мати вийшла й теж подалася в місто, так нічого й не сказавши. "Отже, сьогодні ще ні",— подумала Еллі, підіймаючись сходами. Двері до бабусиної кімнати були прихилені. Відчинивши їх, Еллі побачила, що стара сидить у ліжку й читає газету. Бабуся підвела очі на онуку — холодний, застиглий, невблаганний погляд,— а Еллі закричала їй у порожньому будинку:
— А що мені ще робити в цьому мертвому, безнадійному містечку? Я піду працювати. Я не хочу бити байдики. Знайдіть мені яку-небудь роботу — байдуже, яку й де, тільки б так далеко, щоб я вже ніколи в житті й слова не чула Джефферсон!
її назвали на честь бабусі Ейленсією, хоч стара жінка років уже з п'ятнадцять не чула ні власного імені, ні імені онуки, ні імені будь-кого іншого, хіба що хтось кричав би до неї так, як оце тепер Еллі кричала:
— Учора ввечері нічого не сталося! Ти не віриш? А таки це правда. Нічого навіть і не сталося. А то б я принаймні мала щось... хоч би щось...— Стара жінка дивилася на неї холодним затятим поглядом, непорушним і упертим, який буває у зовсім глухих.— Добре! — вигукнула Еллі,— Тоді я вийду заміж! Це тебе задовольнить?
Пополудні вона зустрілася з Полем у місті.
— То як учорашнє — все гаразд? — запитав він.— Чи, може, вони?..
— Ні. Полю, одружися зі мною.—Еллі й Поль сиділи в глибині аптеки, трохи заслонені прилавком, за яким приймали рецепти, але щохвилини хтось міг заглянути сюди. Вона пригорнулася до нього — обличчя бліде й напружене, нафарбовані уста наче кривавий шрам.— Одружися зі мною. А то буде запізно, Полю.