Коли Ділсі лежала хвора в своїй халупі і Ненсі куховарила в нас, ми бачили, як відстовбурчується в неї на животі фартух; це було ще перед тим, як батько заборонив Джезесові приходити до нас. Дже-зес сидів у кухні біля плити, і шрам вирізнявся на його чорному обличчі, мов уривок брудної мотузки. Він сказав, що Ненсі носить від фартухом диню.
— Це диня не з твого баштана,— сказала Ненсі.
— Аз чийого баштана? — спитала Кедді.
— Ось візьму й виріжу той баштан,— мовив Джезес.
— Знайшов що казати при дітях,— мовила Ненсі.— Чому ти не йдеш до роботи? Сидиш тут і теревениш казна-що. Хочеш, щоб тебе застукав на кухні містер Джейсон і почув, що ти плещеш при дітях?
— А що він плеще? — спитала Кедді.— Який баштан?
— Мені не можна сидіти в кухні білого,— мовив Джезес.— А білому в моїй кухні можна сидіти. Білий заходить до моєї хати, і я не можу його не впустити. Коли білий захоче зайти в мій дім, у мене вже нема дому, я не можу його не впустити. Але й він не може мене вигнати. Не може.
Ділсі й далі лежала хвора в своїй халупі, а батько заборонив Джезесові приходити до нас. Ділсі все хворіла.— Дуже довго хворіла. Якось після вечері ми сиділи в бібліотеці.
— Ненсі ще не скінчила роботи? — спитала мати.— Як на мене, то вже давно можна було помити посуд.
— Хай Квентін гляне,—сказав батько.—Піди, Квентіне, глянь, чи Ненсі все вже зробила. Скажи їй, що вона може йти додому.
Я подався до кухні. Ненсі скінчила роботу. Посуд був складений, у плиті вичахло. Ненсі сиділа на стільці біля холодної плити. Вона глянула на мене.
— Мама питає, чи ти вже все зробила,— сказав я.
— Так,—відповіла Ненсі, дивлячись на мене.— Зробила.— Вона й далі дивилася на мене.
— Що сталося? — спитав я.— Що сталося?
— Я тільки негритянка,— мовила Ненсі.— А хіба я цьому винна?
Вона сиділа в своєму матроському брилі на стільці біля холодної плити й дивилася на мене. Я вернувся до бібліотеки. Холодна плита й порожнеча на кухні справляє дивне враження, коли ти звик, що там завжди тепло, весело і всі щось роблять. А тут у плиті вичахло, посуд складений, і ніхто в такий час не хоче їсти.
— Ну що, попоралась вона? — спитала мати.
— Попоралась,— відповів я.
— Що ж вона робить?
— Нічого. Все зроблене.
— Я сам піду глянути,— сказав батько.
— Може, вона чекає, щоб прийшов Джезес і забрав її додому,— сказала Кедді.
— Джезеса нема,— сказав я.
Ненсі розповідала, що одного разу вранці прокинулась, а Джезеса нема. "Кинув мене,— сказала Ненсі.— Мабуть, подався в Мемфіс. Може, ховається від поліції".
— Ну й щасливої йому дороги,— сказав батько.— Добре, якби він там і лишився.
— Ненсі боїться темряви,— сказав Джейсон. •
— Ти також боїшся,— сказала Кедді.
— А от і ні,— сказав Джейсон.
— Боягуз,— сказала Кедді.
— А от і ні,— сказав Джейсон.
— Цить, Кендейсі,— сказала мати. Зайшов батько.
— Я проведу Ненсі вуличкою,— сказав він,— Вона каже, що Джезес вернувся.
— Вона бачила його? — спитала мати.
— Ні, але якийсь негр переказав їй, що він у місті. Я не забарюся.
— І ти через Ненсі лишиш мене саму? — сказала мати.— її безпека тобі дорожча, ніж моя?
— Я не забарюся,— сказав батько.
— Ти кинеш без захисту своїх дітей, коли десь поблизу вештається той негр?
— Я також піду,— сказала Кедді.— Можна, тату?
— Нащо йому здалися діти, якби він навіть добрався до них? — сказав батько.
— І я піду,— сказав Джейсон.
— Джейсоне! — сказала мати.
З її тону чути було, що вона звертається до батька. Наче вона хотіла сказати: батько цілий день шукає, чим би їй найдужче дошкулити, і вона була певна, що він нарешті щось придумає. Я принишк, бо ми з батьком добре знали: якщо мати зараз зверне на мене увагу, то захоче, щоб батько звелів мені лишитися з нею. Тому батько навіть не дивився в мій бік. Я був найстарший, мав дев'ять років, Кедді мала сім, а Джейсон — п'ять.
— Пусте, ми не забаримося.
Ненсі вже була готова. Ми звернули у вуличку.
— Джезес до мене завжди добре ставився,— сказала Ненсі.— Коли, бувало, заробить два долари, то неодмінно віддасть один мені.
Ми йшли вуличкою.
— Мені аби тільки минути вуличку, а далі вже нічого,— сказала Ненсі.
На вуличці завжди було темно.
— Отут Джейсон злякався на день усіх святих,— сказала Кедді.
— А от і не злякався,— сказав Джейсон.
— А Рейчел не може на нього вплинути? — сказав батько.
Тітка Рейчел була зовсім стара. Вона жила сама в халупі неподалік від Ненсі і вже навіть не працювала. Біла, як молоко, вона цілими днями сиділа на порозі й курила люльку. Казали, ніби вона Джезесо-ва мати. Часом Рейчел не заперечувала цього, а часом заявляла, що Джезес їй навіть не родич.
— Ні, ти злякався,—сказала Кедді.—Ти боягузливіший за Фроні. Боягузливіший за якогось там негра.
— Він нікого не хоче слухати,— сказала Ненсі.— Каже, що я збудила в ньому диявола, і тепер він мусить його заспокоїти, іншої ради немає.
— Ну годі, він же десь подався,—сказав батько.— Тепер тобі нічого боятися. Аби тільки ти не лигалася з білими.
— Як це не лигалася з білими? — спитала Кедді.— Як це не лигалася?
— Нікуди він не подався,— сказала Ненсі.— Я відчуваю, що він тут. Відчуваю, що він десь причаївся на цій вуличці і чує нашу розмову, кожне слово. Я не бачила його, а як побачу, то вже востаннє, з бритвою в зубах. Він її носить на шворці під сорочкою на спині. І навіть не здивуюся, як побачу.
— Я не злякався,— сказав Джейсон.
— Якби ти була шанувалася, то до цього б не дійшло,— сказав батько.— Але тепер уже однаково. Джезес, мабуть, уже в Сент-Луїсі, знайшов собі іншу жінку й давно забув про тебе.
— Коли так, то краще, щоб я про це не знала,— сказала Ненсі.—А то я йому не подарую! Хай тільки спробує обняти її, я йому руки відрубаю, голову відріжу, а їй розпорю живіт, я...
— Цить! — сказав батько.
— Чий живіт, Ненсі? — спитала Кедді.
— Я ие злякався,— сказав Джейсон,— Я можу сам перейти цю вуличку.
— Аякже, перейдеш! — сказала Кедді.—Без нас ти б сюди й носа не поткнув.
II
Ділсі й далі хворіла, і ми щовечора проводили Ненсі, аж поки мати не витерпіла.
— Доки це буде? — сказала вона.— Лишаєш мене саму в такому великому будинку, щоб провести додому негритянку, бо вона, бач, боїться!