Від цього часу люди пройнялися щирим співчуттям до міс Емілі. Наші городяни, пам'ятаючи, як стара леді Вайєт, її двоюрідна бабуся, на схилі віку геть зовсім з'їхала з глузду, вважали, що Грірсони не бозна-які й пани, щоб так високо заноситись. Жоден молодик, бачте, не був гідним претендентом для міс Емілі й таких, як вона. Нам надовго запало в пам'ять це промовисте видовище: у глибині тендітна постать міс Емілі в білій сукні, на передньому плані силует її батька, що стоїть спиною до неї, розставивши нош й затиснувши батога в руці, обоє на тлі широко розчинених парадних дверей. Отож коли їй минуло тридцять, і вона все ще була неодружена, ми відчули не так втіху, як скоріше мстиву радість: навіть маючи божевілля в роду, вона б не проминула своєї нагоди, якби така їй трапилась.
Коли помер її батько, розійшовся поголос, що в спадщину він їй залишив самий тільки будинок. І це в певному розумінні припало людям до вподоби: нарешті вони зможуть поспівчувати міс Емілі. Ставши самотньою і зубожілою, вона в очах навколишніх наче набрала більш людських рис. Тепер і вона знатиме, як то тремтіти над кожним зайвим центом!
Другого дня після смерті батька всі наші дами наготувалися відвідати її, щоб висловити своє співчуття і запропонувати допомогу, як то велить звичай. Міс Емілі зустріла їх на порозі, по-буденному вдягнена і без будь-яких слідів пережитого горя на обличчі. Вона сказала їм, що її батько зовсім не помер. І так вона відмагалася три дні, хоч як її вмовляли і пастори, і лікарі, щоб дозволила опорядити небіжчика. Аж коли вирішили вдатися до закону й присилувати її, вона здалася, і батька швидко поховали.
Ми не казали тоді, що вона несповна розуму. Як на нас, вчинок її був цілком логічний. Ми пам'ятали, скількох юнаків вигнав з дому її батько, тож коли їй нічого більше не лишилося, вона мусила вчепитися бодай за того, хто позбавив її щастя. Така вже людська вдача.
III
Вона довго хворіла. А коли знов стала показуватись на людях, волосся в неї було коротко підстрижене, як у дівчинки, і вона навіть зробилася схожою на ангела, як їх ото малюють на різнокольорових вікнах у церкві — трагічних виглядом і водночас умиротворених.
Невдовзі перед тим місто підписало контракт на брукування тротуарів, і першого літа після смерті її батька розпочалися роботи. Будівельна компанія приставила негрів, мулів, машини й до них майстра на ім'я Гомер Берен — то був янкі, жвавий вдачею, високий і смаглявий, з громовим голосом і очима, яснішими, ніж колір його обличчя. Хлопчаки табунами снували за ним, щоб почути, як він лає негрів та як ті негри співають, розмірено підіймаючи й опускаючи кайла. Дуже скоро він перезнайомився з усіма в місті. Коли б ви не почули сміх десь на площі, Гомер Берен напевне стояв у тому гурті і був заводієм. А незабаром його побачили вдвох із міс Емілі — по неділях вони стали роз'їжджати у найнятій двомісній бричці з жовтими колесами, запряженій парою гнідих.
Спершу ми зраділи, що міс Емілі знайшла собі хоч якийсь інтерес у житті, тим наче, що жінки казали: "Вона ж із роду Грірсонів і, звісно, не думатиме серйозно про північанина, та ще й поденника". Та були й інші, старші віком, котрі вважали, що справжня леді, навіть коли вона вбита горем, не повинна забувати, що noblesse oblige — не вживаючи саме ция слів, noblesse oblige. Вони просто казали: "Бідолашна Емілі. її рідня повинна подбати про неї". У неї таки були якісь родичі в Алабамі, але кілька років тому її батько пересварився з ними за спадок по леді Вай-єт, тій самій божевільній старій жінці, і відтоді обидві родини не підтримували ніяких стосунків. Ніхто з тих алабамських не приїхав навіть на похорон.
І тільки-но старі люди почали приказувати: "Бідолашна Емілі",— як відразу пішов і поговір. "Ви гадаєте, й справді?.."— питали вони одне в одного. "Авжеж.
1 Шляхетність зобов'язує (франц.).
Бо що ж інше, як не..." Це промовляли, прикриваючи рота долонею; і от під шелест шовків та атласів за жалюзі, опущеними від яскравого недільного сонця, повзло: "Бідолашна Емілі...", коли з вулиці чулося швидке й дрібне цокотіння копит пари коней.
Міс Емілі високо тримала голову навіть і тоді, хоч ми всі були певні, що вона низько впала. Здавалося, наче міс Емілі ще більше, ніж будь-коли, обстоює свою гідність, як останньої з роду Грірсонів, так наче вона потребує цього доторку вульгарної матеріальності, щоб скріпити свою недоторканість. Так було й тоді, коли вона купувала отруту на щурів, арсен.
Це сталося за рік після того, як про неї почали приказувати: "Бідолашна Емілі", і саме в ті дні, як у неї гостювали дві її кузини.
— Мені треба отрути,—звернулася вона до аптекаря. Було їй уже за тридцять; струнка ще, худіша, ніж звичайно, вона мала холодні, з гордовитим блиском чорні очі; шкіра на обличчі в неї, на скронях і біля очей постягувалося — таке, певно, мало б бути обличчя у доглядача маяка.— Мені треба отрути.
— Будь ласка, міс Емілі. А якої саме? На щурів, мабуть? Я порадив би...
— Мені треба найкращої. А як вона називається — байдуже.
Аптекар перелічив кілька різновидів:
— Ними можна й слона вбити. Але вам треба...
— Арсен,— сказала міс Емілі.— Він добре діє?
— А... Арсен? О так, мадам. Але вам треба...
— Мені треба арсену.
Аптекар пильно подивився на неї згори вниз. Вона відповіла йому таким самим поглядом, випростана, з лицем, як напнутий прапор.
— Звичайно, я розумію,— сказав аптекар.— Якщо це те, що вам потрібно. Але закон вимагає, щоб ви пояснили, навіщо він вам.
Міс Емілі стояла мовчки й не спускала з нього погляду, закинувши назад голову, щоб дивитися йому просто в вічі. Кінець кінцем аптекар не витримав; одвернувшись, він вийшов, дістав арсен і запакував отруту. Хлопчина-негр виніс їй пакуночок; сам аптекар більше не повертався. Розгорнувши вдома пакуночок, вона побачила на коробочці під черепом з кістками напис: "Проти щурів".
IV
Отож наступного дня ми всі, як один, казали: "Вона накладе на себе руки"; нам і справді здавалося, що це найкращий для неї вихід. Відколи її стали бачити вдвох із Гомером Береном, то спершу казали: "Вона вийде за нього". Потім стали твердити: "Вона ще обкрутить його",— адже Гомер сам якось докинув (він був охочий до товариства й часто випивав з молодими хлопцями в "Клубі лося", це всі знали), що він зовсім не сімейної вдачі. Ще пізніше ми вже приказували з-за жалюзі: "Бідолашна Емілі", коли вони по неділях проїздили у лискучій бричці — міс Емілі з високо піднесеною головою, а Гомер Верен у капелюсі з загнутими крисами, з сигарою в зубах, руками в жовтих рукавичках тримаючи віжки й батіг.