Той другий дивився з хвилину на суддю, а тоді озвався:
— Чому? Чому ви повірите?
Папірець, з якого була скручена цигарка, розклеївся. Суддя знову дбайливо скрутив її, обережно притримуючи пальцями.
—— Розумієте, в мене був син. Останній представник мого роду. Коли моя дружина померла, ми жили самі, двоє чоловіків у домі. Це був славний рід, справді. І я хотів, щоб мій син виріс мужній, гідний цього роду. Він мав поні, на якому весь час їздив. У мене є фотокартка їх обох, я її використовую як закладку для кішжок. Часто, коли він проїздив повз вікно бібліотеки, я дивився на цю картку чи непомітно приглядався до сина і думав собі: "Він же — вся моя надія!" А про поні думав: "Який же це тягар ти сліпо несеш, німотне створіння!" Одного дня мені зателефонували до контори. Хлопець зачепився за стремено, і кінь якийсь час волік його за собою, поки хтось не побачив його. Чи то поні його хвицнув, чи то він сам, падаючи, розбив голову, я так і не дізнався.
Суддя обережно поклав цигарку поруч на лаву, розкрив портфель і дістав книжку.
— "Філософський словник" Вольтера,— сказав вій.— У мене завжди з собою якась книжка, бо я дуже люблю читати. Так склалося, що моє життя самотнє,— тому, що я останній у роді, та ще, може, й тому, що я республіканський урядовець у твердині демократів. Я федеральний суддя округи Міссісіпі. Мій тесть був республіканець.— І квапливо додав: — Я вважаю, що засади республіканської партії найкраще відповідають нашій країні. Ви й не повірите, але за останніх п'ятнадцять років єдиним моїм інтелектуальним співрозмовником був один фанатик-атеїет, майже неписьменний, що не тільки зневажав усяку логіку й науку, але й ще страшенно смердів тілом. Іноді, коли ми сиділи з ним у мене в кабінеті дощовитими літніми вечорами, я навіть думав, що якби навернення на віру могло усунути його нехіть до купання, то вже заради одного цього варто було з ним повозитися.— Він дістав фотографію з книжки й показав.—Ось такий був мій син.
Сусід подивився на фото, не поворухнувшись, не простягти руки, щоб його взяти. З поруділої вицвілої картки гордовито й незворушно дивився на них десятирічний хлопчик, що сидів верхи на поні.
— Взагалі він весь час їздив на ньому, навіть до церкви (я тоді постійно ходив до церкви. Та й досі часом ходжу, навіть тепер). Довелося спеціально найняти грума, щоб...— Він задумливо подивився на фотокартку.— Коли його мати померла, вдруге я вже не женився.
А моя мати була хвороблива й недужа. Мені легко було напосісти на неї. Коли тіток не було близько, я до того надокучував їй, що вона пускала мене босоніж до садка, а двоє служників пильнували, щоб дати мені знак, коли підходитимуть тітки. Я повертався в дім, гордий своєю мужністю, втішений перемогою — це все до тієї хвилини, поки не входив у її кімнату. Тоді я починав розуміти, що за кожну порошинку, по якій з такою приємністю ступали мої ноги, вона заплатить ще однією секундою життя. І ми сиділи в сутінках, мов двоє дітлахів — вона тримала мене за руку й тихенько плакала, а потім входили тітки з лампою. "Що ти, Софіє! Знову плачеш? На що він тебе знову підбив?" Вона померла, коли мені було чотирнадцять років; лише в доллять вісім я став на власні ноги й одружився з жінкою, що припала мені до душі; коли у нас народився син, мені було тридцять сім.— Він дивився на фотографію; мішки під його примруженими очима були помережані безліччю дрібненьких зморщечок, таких тоненьких, як рисочки на гравюрі.—
Він весь час їздив верхи. От і на фотокартці він з конем удвох, вони були нерозлучні. Я її використовував як закладку до фоліантів, в яких його й моїх предків можна простежити в наших американських анналах аж до десятого коліна. І що далі я гортав сторінки, то виразніше мені уявлялось, як він у живій своїй подобі їде верхи тією довгою дорогою, яку пройшла його плоть і кров, перше ніж втілилась у ньому.
В руці у судді була фотокартка. Другою рукою він узяв цигарку. Папірець розклеївся, і він так і тримав цигарку в повітрі, ніби не наважувався піднести її до рота.
— Тож скажіть мені своє слово. Я повірю.
— Ідіть шукайте свого сина,—озвався сусід.— Ідіть шукайте його.
Суддя навіть не ворухнувся, а й далі сидів у тій самій позі, з фотографією і розклеєною цигаркою в руках. Здавалося, його скував якийсь страшний неспокій.
— І я знайду його? Знайду?
Сусід не відповів. Тоді суддя обернувся і глянув на нього, а цигарка й зовсім розірвалася, і тютюн посипався йому на начищений лискучий черевик.
— І це ваше слово? Я повірю, кажу ж вам. Сусід сидів, схиливши голову, сивий, непорушний,
без ніякого виразу і майже позбавлений плоті.
— Ну-бо. Ви ж не можете цим і обмежитись. Не можете.
Алеєю повз них раз у раз проходили люди. Пройшла жінка з дитиною і кошиком, молода жінка в простій поношеній, але чистій накидці. Вона обернула своє просте, ясне й лагідне обличчя до чоловіка, якого Мазершед назвав Інгерсолом, і щось сказала лагідно й спокійно. Потім подивилась на суддю лагідним і відкритим поглядом, в якому не було ні зухвалості, ні надмірної сором'язливості, і рушила далі.
— Ну-бо. Ви ж не можете. Не можете так.— Його обличчя поступово втрачало будь-який вираз. Він ще не договорив, як воно вже стало непроникним, і слова "Не можете. Не можете" він повторював тоном людини, що поринула в задуму.— Не можете,— промовив він.— Тобто вас слід розуміти так, що ви нічого не можете мені сказати? Що ви не знаєте? Що ви, навіть ви, не знаєте? Ви, Роберт Інгерсол? Роберт Інгер-сол? — Сусід не ворухнувся.— І це Роберт Інгерсол каже мені, що я двадцять років спирався на очеретину, таку ж хистку, як і я сам?
Сусід усе не підводив очей.
— Ви бачили молоду жінку з дитиною, вона тільки-но пройшла. Підіть за нею. Подивіться їй в обличчя.
— Молода жінка. З ди...— Суддя подивився на нього.—Ага. Розумію. Авжеж. Я подивлюся на дитину й побачу рубці! Потім я маю подивитись на жінчине обличчя. То це й усе?
Сусід не відповідав.
— То це така ваша відповідь? Ваше останнє слово?
Сусід не ворухнувся. Верхня губа в судді сіпнулася. Порух цей передався вище, до очей, під якими мішкувато обвисла шкіра,— здавалось, то розпука, горе, спалахнувши востаннє, ніби вогонь перед тим, як згаснути, відбились у нього на обличчі тьмяним прикінцевим полиском ледь вищирених мертвих зубів. Він підвівся і сховав фотографію назад у портфель.