— Він тепер називає себе Девід Колікот,—казав Чоловік.— Але його ім'я Ікемотубе. Чи не доводилося тобі чути, що Девід Колікот утопився у Великій Річці або що його вбили білі люди у бійці в Нью-Орлеані?
Проте, казав Герман Кіш, ніхто нічого не чув про Дума, і так збігло сім років. Аж ось одного дня Герман Кіш і мій батько одержали від Дума списану паличку на знак того, щоб зустріти його на Великій Річці, бо на той час пароплав уже не піднімався на* шою річкою. Тобто пароплав ще був у нас на річці, але вже не міг рушити нікуди. Герман Кіш розповідав, що одного дня, коли стояла висока вода, років за три після Думового від'їзду, пароплав прийшов, заповз на мілину та там і сконав.
Саме через це Дум і дістав своє друге ім'я,—оте, що було перед Думом. Герман Кіш розповідав, як раніше той пароплав чотири рази на рік піднімався нашою річкою і як плем'я сходилося до води, ставало там табором і чекало, щоб побачити, як пропливатиме пароплав, і що той білий, котрий наказував пароплаву куди плисти, звався Девід Колікот. Отож, розповівши Кошеві та моєму батькові, що він збирається до Нью-Орлеана, Дум додав:
— І ще одн4 вам скажу. Віднині мене звати не Ікемотубе, а Девід Колікот. І колись я теж матиму пароплав.
Отакий був чоловік той Дум, казав Герман Кіш.
А через сім років він прислав їм списану паличку, і Герман Кіш та мій батько взяли воза й поїхали на Велику Річку зустрічати Дума, і Дум зійшов з пароплава з шістьма чорними.
— Я виграв їх на пароплаві,—сказав Дум.—Ви з Раковим Бродом,—ім'я мого батька було Рачачий Брід, але звичайно на нього казали Раків Брід,— можете поділити їх між собою.
— Мені вони не потрібні,—відповів мій батько.
— Тоді хай Герман візьме їх усіх,—сказав Дум.
— Мені вони теж не потрібні,— відмовився і Герман Кіш.
— То гаразд,— сказав Дум.
Тоді Герман Кіш запитав Дума, чи його й досі звати Девід Колікот. Але Дум наче й не почув, а мовою білих людей звелів щось одному з чорних і той запалив сосновий цурпалок. Тоді, казав Герман Кіш, вони побачили, як Дум дістав зі скриньки щеня, скачав кульку з хліба та нью-орлеанської солі, що була у нього в коробочці, аж це раптом озвався мій батько:
— Ти, здається, хотів, щоб ми з Германом поділили між собою цих чорних.
Тоді, казав Герман Кіш, він помітив, що серед тих чорних є одна жінка.
— Вони ж вам з Германом не потрібні,—сказав Дум.
— Я зразу не подумав. Я візьму свою половину, але щоб із жінкою. А Герман хай забира решту трьох.
— Мені вони не потрібні,— відмовився Кіш.
— То можеш узяти чотирьох,—сказав батько.— Я візьму жінку і одного чорного.
— Мені вони не потрібні,— знов відмовився Кіш.
— То я візьму саму жінку,— сказав батько,— а ти можеш узяти решту п'ятьох.
— Мені вони не потрібні,— знов відмовився Кіш.
— Не потрібні вони й тобі,— сказав тоді Дум батькові.— Ти ж сам відмовився.
І тоді, розповідав Герман Кіш, те щеня впало мертве.
— То як же все-таки тепер тебе звати? — звернувся він до Дума.
— Тепер мене звати Дум,— відповів той.— Це ім'я мені дав один французький начальник у Нью-Орле-ані. По-французькому воно вимовляється Дуом, а по-нашому — Дум.
— А що воно означає? — поцікавився Кіш. Дум подивився на нього хвилинку.
— Воно означає Чоловік,— відповів він.
Герман Кіш розповідав, що вони тоді подумали собі про це. Вони всі стояли в темряві, решта щенят, котрих Дум не займав, вовтузились і скавуліли в скриньці, а світло від соснового цурпалка вихоплювало з темряви очі шістьох чорних, роззолочений плащ Дума та здохле щеня.
— Ти не можеш бути Чоловіком,— сказав Кіш.—Ти тільки син його сестри. А в Чоловіка ще є брат і син.
— Авжеж,—відповів Д^ум.— Але якби я став Чоловіком, то дав би Раковому Бродові оцих чорних. І Гер-манові щось би дав. На кожного чорного, що мав би Раків Брід, я б дав Германові коня, якби був Чоловіком.
— Раків Брід хоче тільки цю жінку,— озвався Кіш.
— Все одно я дав би Германові шістьох коней,— сказав Дум.— Чи, може, той, хто тепер Чоловіком, уже дав Германові коня?
— Ні,— відповів Герман Кіш,— Дух мій і досі ходить пішки.
Три дні добувалися вони до селища. На ніч ставали табором. Герман Кіш казав, що дорогою вони не розмовляли.
Нарешті вони прибули. Той, хто був Чоловіком у селищі, не дуже зрадів, коли побачив Дума, дарма що Дум привіз цукерок його синові. Для кожного з рідні у Дума був якийсь подарунок, навіть для Чоловікового брата. Чоловіків брат жив самотою в хижці над річкою, звався він Не Завжди Сплюх. Іноді люди племені приносили йому харчів, але здебільшого ніхто його не бачив. Герман Кіш розповідав, як він і мій батько пішли з Думом провідати його. То було ввечері, і Дум звелів Кошеві зачинити двері. Тоді Дум узяв від батька одне щеня, посадив на підлозі й скачав кульку з хліба та нью-орлеанської солі, щоб Не Завжди Сплюх побачив, як вона діє. Герман Кіш розповідав, що коли вони виходили, Не Завжди Сплюх запалив паличку і з головою загорнувся в укривало.
То було першого ж вечора, коли повернувся Дум. Другого дня, розповідав Герман Кіш, Чоловік почав якось дивно поводитись, коли надійшла пора їсти, і помер ще до того, як прибув знахар і запалив свої палички. Коли Носій Верби пішов по Чоловікового сина, щоб він став Чоловіком, виявилося, що й той повівся якось дивно і теж номер.
— Тепер Не Завжди Сплюх повинен бути Чоловіком,— сказав батько.
Тоді Носій Верби пішов по Не Завжди Сплюха, щоб він став Чоловіком. Але невдовзі Носій і повернувся.
— Не Завжди Снлюх не хоче бути Чоловіком,— пояснив Носій Верби.—Він сидить у себе в хижці і з головою загорнувся в укривало.
— Тоді Ікемотубе повинен бути Чоловіком,—сказав батько.
Отак Дум і став Чоловіком. Але, розповідав Герман Кіш, батьковому духові не полеппало. Кіш, однак, порадив батькові поки що не докучати Думові.
— Я ж і досі ходжу пішки,—зауважив він.
— Та хіба твій клопіт рівня моєму! — заперечив батько.
Батько таки пішов до Дума, ще коли Чоловік і син його тільки мали зійти в землю і поминки та кінні перегони ще не скінчилися.
— Яку це тобі жінку? — перепитав Дум.
— Ти ж обіцяв, коли станеш Чоловіком,—пояснив батько.
Дум тоді подивився на батька, але батько, казав Герман Кіш, не дивився на Дума.