Це було в четвер пополудні. У суботу вранці, на світанку, коли Поль зупинив машину перед темним будинком, Еллі, наче поставши вмить хтозна-звідки, вже бігла через моріжок. Ще не встиг він вийти з машини, щоб відчинити дверцята, як вона вскочила в машину і вже сиділа, пориваючись усім тілом вперед, збуджена й нетерпляча, як дике звіря, що втікає від переслідувача.
— Швидше! — вигукнула вона.— Швидше! Швидше їдьмо!
Але він не рушав ще якусь хвильку.
— Пам'ятаєш, що я тобі казав про нашу майбутню зустріч? Значить, згода?
— Так, згода. Кажу ж тобі, я вже не боюся. Швидше! Швидше їдьмо!
А потім через десять годин, коли дорожні знаки Мілс-сіті почали чимраз частіше виростати перед машиною і зникати за нею, немов свідчення невідворотності того, що сталося,— Еллі озвалась:
— Отже, ти не одружишся зі мною? Ні?
— Я вже скільки разів казав тобі це.
— Казав. Але я не вірила. Не вірила тобі. Я думала, що коли ми... Що після того, як... А тепер, виходить, я вже нічого не можу зробити?
— Ні,— відповів він.
— "Ні",— повторила вона. І почала сміятись, дедалі голосніше.
— Еллі! Перестань! — вигукнув він.
— Гаразд,—погодилася вона.—Я просто подумала про мою стару. Вона зовсім вискочила у мене з голови.
Зупинившись на повороті сходів, Еллі чула, як у вітальні внизу Поль розмовляє з її дядьком і тіткою. Вона стояла непорушно, поринувши в задуму, сама — втілена цнота й незайманість, стояла у такій позі, наче на мить опинилася в місці, де можна забути, звідки ти прийшов і куди йдеш. Годинник у холі вибив одинадцяту, і вона тихо зрушила з місця, піднялася сходами й увійшла до кімнати своєї кузини, де мала спати цю ніч. У низькому кріслі біля туалетного столика, заваленого всіляким дівчачим дріб'язком — пляшечками, коробочками пудри, фотографіями, поряд з дзеркалом, за рамку якого було ввіткнуто кілька бальних програмок,— сиділа бабуся. Еллі зупинилася. Цілу хвилину вони дивились одна на одну, перше ніж стара жінка заговорила:
— Мало того, що ти обманюєш своїх батьків і друзів, то ще привозиш негра в гості до мого сина!
— Бабусю! — мовила Еллі.
— Примушуєш мене сідати за один стіл із негром!
— Бабусю! — Еллі кричала пронизливим шепотом, обличчя її було знеможене й скривлене від болю. Вона прислухалась. Хтось підіймався сходами, чулися голоси — її тітки й Поля.— Цить! — вигукнула Еллі.—> Цить!
— Що? Що ти кажеш?
Еллі підбігла до крісла, нахилилась і затулила долонею тонкі, безкровні уста старої, і обидві — одна в нестямі з напруження, а друга з люті — втупились одна в одну, поки кроки й голоси за дверима віддалилися й затихли. Еллі прийняла долоню. Вона вихопила з-за рамки дзеркала одну з бальних програмок, до якої був прив'язаний шовковою шворочкою малесенький кумедний олівчик, і написала на звороті: "Він не негр, він учився у Вірджінії й Гарварді і всюди".
Стара прочитала й підвела погляд.
— Гарвардський університет я можу зрозуміти, але не Вірджінський. Глянь, яке в нього волосся, які нігті, коли тобі треба доказів. Мені доказів не треба. Я знаю вже чотири покоління з його роду.— Вона повернула програмку Еллі.— Він не повинен ночувати під цим дахом.
Еллі взяла іншу програмку й швидко черкнула: "Він залишиться на ніч. Він мій гість. Я його запросила. Ти моя бабуся, тож невже ти хочеш, щоб я поставилася до гостя так, як не ставляться й до собаки?"
Стара прочитала написане і так і лишилась сидіти з програмкою в руці.
— Він не повезе мене до Джефферсона. Я й ноги не поставлю в його машину. І ти теж. Ми поїдемо додому поїздом. Ніхто з моїх рідних більше ніколи з ним не поїде.
Еллі схопила ще одну програмку й розлючено черкнула:
"Я поїду. Мені ти не заборониш. Тільки спробуй". Стара прочитала й подивилась на Еллі. Погляди їхні схрестилися.
— Тоді я розповім твоєму батькові.
А Еллі вже знову писала. Ледве встигла вона скінчити, як уже підсунула аркушик бабусі, і відразу, ще й не прийнявши руки, спробувала забрати його назад. Але стара встигла затиснути краєчок програмки пальцями, і вони знову схрестилися поглядами, а той аркушик зв'язував їх, наче якась дивовижна пуповина.
— Віддай! — вигукнула Еллі.— Віддай мені!
— Пусти! — стояла на своєму стара.
— Стривай! — пронизливим шепотом вигукнула Еллі, тягнучи аркушик до себе, силкуючись викрутити його з рук старої.— Я помилилась. Я...
Напрочуд спритним рухом бабуся вивернула програмку на другий бік, коли Еллі вже майже вирвала її.
— Ох,— перевела подих стара і прочитала вголос: — "То й скажи йому. Що знаєш". А-а, ти, я бачу, не скінчила. То що я знаю?
— Так,— промовила Еллі.— І розлючено зашепотіла: — Скажи йому. Скажи, що сьогодні вранці ми пішли вдвох у кущі й пробули там дві години. Оце й скажи!
Стара жінка старанно склала програмку і мовчки підвелася.
— Бабусю! — вигукнула Еллі.
— Подай мою тростинку,— сказала стара,— Онде під стіною.
Коли вона вийшла, Еллі замкнула двері й пройшла через кімнату. Після цього дістала з шафи халат кузини і стала повільно роздягатись, раз у раз позіхаючи на весь рот.
— Боже, яка я стомлена! — сказала вона вголос, укотре вже позіхнувши. Тоді сіла за туалетний столик і заходилася манікюрити нігті. Час від часу вона позирала на невеличкий годинник з інкрустацією зі слонової кістки на столику.
Нарешті годинник під сходами почав вибивати північ. Еллі посиділа ще з хвилинку, схилившись головою до своїх наманікюрених нігтів і прислухаючись до останнього удару годинника. Потім подивилась на годинник біля себе. "Щоб це я з тобою їздила поїздом!" — промайнула в неї думка. На її обличчі, коли вона дивилася на годинник, проступив той самий пекучий розпач, що й удень. Еллі підійшла до дверей і вийшла в темний хол. Боса, з похнюпленою головою, вона стояла там у темряві й захлиналася тихим плачем, по-дитячому вражена своїм безталанням. "Все проти мене,— подумала вона.— Все". Коли вона рушила далі, витягши перед собою руки, ходи її не було чутно. У темряві Еллі так напружувала зір, що очі аж наче вивернулись на другий бік і дивились у глибину черепа. Вона ввійшла до ванної кімнати й причинила за собою двері. Тоді поспіх і гарячкове бажання діяти охопили її знову. Вона підбігла в куток, до стіни, за якою була кімната для гостей, і, приклавши трубкою (ВДЛоні до уст, прошепотіла: "Полю! Полю!" — стримуючи віддих, поки її гарячковий шепіт завмирав на холодній штукатурці. Вона зіщулилась, незграбна в чужому халаті, її невидющі очі метались по темряві в бездонному розпачі. Еллі підскочила до туалету, намацала кран і зробила так, щоб вода скрапувала тихіше й монотонніше. Потім прочинила двері й стала на порозі. Годинник унизу вибив пів на першу. Вона стояла, завмерши на місці, і тільки дрібно тремтіла, немов з холоду, коли годинник вибив першу годину ночі.