— Цить,— сказав батько.— Замкни двері, погаси світло й лягай спати.
— Я боюся темряви,— сказала Ненсі.— Не хочу, щоб це сталося в темряві.
— То як, ти сидітимеш цілу ніч з лампою? — спитав батько.
І враз Ненсі знов почала чи то співати, чи то плакати. Вона сиділа коло плити, опустивши довгі руки поміж коліньми.
— А хай йому біс,— сказав батько.— Ходімо, діти. Вам давно пора спати.
— Коли ви підете, буде по мені,— сказала Ненсі. Тепер вона говорила спокійніше, і обличчя в неї стало спокійніше, і руки також.—Принаймні я вже виплатила містерові Лавледі гроші на труну.
Містер Лавледі був низенький, брудний чоловічок, що збирав у негрів страхові внески. Він щосуботи вранці обходив негритянські халупи та клуні білих, і негри здавали йому по п'ятнадцять центів. Він разом з дружиною жив у готелі. А одного разу дружина наклала на себе руки. В них була дитина, дівчинка. Він виїхав з дівчинкою, але через тиждень чи два повернувся. Ми бачили, як у суботу вранці він ходив глухими вуличками й провулками.
— Пусте,— сказав батько.— Завтра вранці я тебе першу побачу в себе в кухні.
— Та, мабуть, щось побачите,— сказала Ненсі.— Тільки господь його знає, що саме.
VI
Ми лишили Ненсі на стільці біля плити.
— Йди замкни двері,— сказав батько.
Але Ненсі навіть не ворухнулася. Навіть не глянула на нас; ми пішли, а вона так і лишилася сидіти між лампою і плитою. Ще й з вулички ми бачили її у відчинені двері.
— Тату,— спитала Кедді,— а що має статися?
— Нічого,— сказав батько.
Джейсон сидів у батька на плечах і був вищий за всіх. Ми спустилися в яр. Я озирався навколо, проте скрізь було тихо. В строкатому плетиві місячних променів і тіней мало що можна було помітити.
— Якщо Джезес тут, то він бачить нас, правда ж? — спитала Кедді.
— Його тут немає,— сказав батько.— Він давно виїхав звідси.
— Я не хотів іти, а ти мене потягла,— сказав Джейсон згори.
Проти неба здавалося, що батько має дві голови — малу й велику.
Ми вибралися з яру. Ми ще бачили халупу Ненсі й відчинені двері, але нам уже не видно було її самої — не видно було, як вона сиділа біля плити, не замкнувши дверей, тому що втомилася.
"Я втомилася,— сказала вона.— Я тільки негритянка. А хіба я цьому винна?"
Але ми чули її, бо тільки-но вибралися з яру, як до нас долинув її чи то спів, чи то не спів.
— Хто тепер нам буде прати? — спитав я.
— Я не чорношкірий,— сказав Джейсон згори, з-над батькової голови.
— Ти ще гірший,— сказала Кедді,— ти наклепник. Якби оце зараз щось вискочило, ти б злякався гірше за чорношкірого.
— А от і не злякався б,— сказав Джейсон.
— І заревів би,— сказала Кедді.
— Кедді,— сказав батько.
— Ні, не заревів би! — сказав Джейсон.
— Ти боягуз,— сказала Кедді.
— Кендейсі! —.сказав батько.
ЕЛЛІ
Біла дерев'яна огорожа над прямовисним урвищем здавалась іграшковою. Тоненькою волокнинкою прилягаючи до вигину дороги, вона в одну мить промайнула повз машину і вже зникла ззаду, наче туго натягнута стрічка, яку перетяли ножицями.
Потім вони проминули дорожній знак, перший знак — "Мілс-сіті, 6 миль",— і Еллі подумала, вражена невідворотністю того, що сталося: "Ми вже майже приїхали. Вже запізно". Вона не відводила погляду від Поля, що сидів поруч: руки його лежали на кермі, а обличчя, видне їй у профіль, було звернене до автостради, яка розмотувалася перед ними. Вона заговорила:
— Ну гаразд. Що мені зробити, щоб ти одружився зі мною, Полю? — А сама думала: "Коли ми поверталися з лісу, якийсь чоловік орав своє поле і бачив, як Поль ніс дорожнього плаща і як ми знову сіли в машину",— думала про це спокійно, з якоюсь байдужістю і відсторопеністю, бо мала собі важливіший клопіт. "Щось таке страшне, а я про нього зовсім забула",— думалося їй, поки вона дивилася, як чимраз швидше миготять дорожні знаки, чимраз частіше — до Мілс-сіті було все ближче й ближче. "Щось жахливе, зараз я його пригадаю". І озвалася вголос: — Отже, я вже нічого не можу зробити?
Поль глянув на неї.
— Ні,— відповів він.— Нічого не можеш.
І раптом вона пригадала те, про що забула. її бабуся, стара глуха жінка з холодним дошкульним поглядом, чекає у Мілс-сіті. Еллі пригадала її, охоплена тихим розпачем: "Як я могла про неї забути? Як мог-ча? Як?.."
їй було вісімнадцять років. Вона жила за двісті миль звідси, у Джефферсоні, з батьком, матір'ю і бабусею в чималенькому будинку. Широка веранда будинку обросла виноградною лозою, яка зовсім закривала світло. У цьому затінку Еллі висиджувала напів-лежачи мало не кожного вечора, щоразу з іншим кавалером — спочатку то були місцеві хлопці й молодики, а далі пішли майже без перебору, навіть і приїжджі, з якими вона знайомилась чи то на вечірці, чи просто випадково, аби лиш він мав порядний вигляд. Вечорами вона ніколи не їздила з ними в машині, і невдовзі усім начебто ставало ясно, чому це так, хоч кожен із них втрачав надію не відразу, а лише після того, як годинник на будинку окружної управи виби' вав одинадцяту. Бо тоді минало хвилин п'ять, і парочка — яка перед тим могла мовчати годину чи й довше — починала гарячково перешіптуватися:
— Тепер уже йди.
— Ні, ще рано.
— Іди. Вже нора.
— Чому?
— Тому. Я втомилася. І хочу снати.
— А-а. Значить, подражнитись можна, а як до діла, то й ні?
— Може, й ні.
У темряві вон$. ставала насторожена й холодна і без жодного руху відгороджувалася від хлопця якимось таємничим смішком. І він ішов собі, а вона поверталася в темний будинок, кидала погляд на єдиний прямокутник світла вгорі і враз уся змінювалась. Ступаючи майже по-старечому втомлено, вона підіймалася сходами й проходила повз прочинені двері освітленої кімнати, де сиділа її бабуся,— випростана, з розгорнутою книжкою в руках, обличчям до холу. Проходячи, вона лише деколи заглядала в ту кімнату. І тоді на мить погляди їхні схрещувалися: холодний і зіркий — старої жінки, втомлений і знесилений — дівчини. Лице й очі Еллі, темні й розширені, палали безсилою ненавистю. Потім вона рушала далі, входила в свою кімнату, прихилялася на хвильку до одвірка й чула, як стара жінка вимикає у себе світло. Часом дівчина тихенько й безнадійно схлипувала, шепочучи:
— Стара відьма. Стара відьма.