— Тато велів, щоб ти йшла додому і замкнулася зсередини, тоді не буде чого боятися,— сказала Кедді.— А чого ти боїшся, Ненсі? Джезес розсердився на тебе?
Ненсі знов тримала в руках чашку. Вона впиралася ліктями в коліна, опустивши руки з чашкою і втупившись у неї очима.
— За що Джезес так розсердився на тебе? — спитала Кедді.
Ненсі впустила чашку. Чашка не розбилася, тільки вилилась кава, а руки в Ненсі й далі були складені так, ніби вона тримала її. І враз вона знов завела свій чи то спів, чи не спів, тихо, ледь чутно. Ми дивилися на неї.
— Перестань,— сказала Ділсі.— Нічого так розкисати. Посидь тут, а я покличу Верша, щоб провів тебе додому,— сказала Ділсі й вийшла.
Ми дивилися на Ненсі. Плечі в неї трусилися, але вона замовкла. Ми стояли й дивилися на неї.
— Що тобі хоче зробити Джезес? — спитала Кедді.— Його ж немає тут.
Ненсі глянула на пас:
— Правда ж, нам було весело, коли я ночувала у вашій кімнаті?
— Ні,— сказав Джейсон.— Мені зовсім не було весело.
— Бо ти спав у маминій кімнаті,— сказала Кедді.— Тебе з нами не було.
— Ходімо до мене, і нам знов буде весело,— сказала Ненсі.
— Мама не дозволить, бо вже пізно,— сказав я.
— А ви їй не кажіть,— мовила Пенсі.— Скажете завтра, і вона не розсердиться.
— Вона нам не дозволить,— сказав я.
— А ви їй тепер не кажіть,— мовила Ненсі.— Нащо їй набридати.
— Вона не казала, що нам не можна йти,— мовила Кедді.
— Бо ми не питали,— сказав я.
— Я скажу їй, коли ви підете,— мовив Джейсон.
— Нам буде весело,— сказала Ненсі.— Тато й мама не лаятимуть, як ви підете до мене. Я стільки на вас робила. Вони не лаятимуть.
— Я піду,— мовила Кедді.— Я не боюся. То Джейсон боїться. Він скаже мамі.
— Я не боюся,— сказав Джейсон.
— Ні, ти боїшся,— мовила Кедді.—Ти скажеш мамі.
— Не скажу,— мовив Джейсон.—Я не боюся.
— Зі мною він не боятиметься,— сказала Ненсі.— Правда, Джейсоне?
— Джейсон розкаже мамі,—мовила Кедді. Вуличка була темна. Ми звернули на вигін.
— Закладаюся, що коли на нас щось вискочить ззаду з вулички, Джейсон зареве.
— А от і не зареву,— сказав Джейсон.
Ми йшли вигоном. Ненсі розмовляла дуже голосно.
— Чого ти так кричиш, Ненсі? — спитала Кедді.
— Хто, я? —сказала Ненсі.—Ви тільки послухайте цих дітлахів! Квентін, Кедді і Джейсон кажуть, що я кричу.
— Ти так говориш, ніби нас тут п'ятеро,— сказала Кедді.— Ніби тут є ще й тато.
— Хто, я кричу, містере Джейсон? — сказала Ненсі.
— Ненсі назвала Джейсопа містером,— засміялася Кедді.
— Ви тільки послухайте цих дітлахів,— сказала Ненсі,— послухайте, як вони кричать.
— Ми не кричимо,— сказала Кедді.— Тільки ти кричиш і розмовляєш так, ніби й тато...
— Тихше,— сказала Ненсі.— Тихше, містере Джейсон.
— Ненсі знов назвала Джейсона містером...
— Тихше! — сказала Ненсі.
Вона весь час голосно розмовляла, поки ми переходили яр і пролазили крізь огорожу там, де вона завжди пролазила з клунком білизни на голові. Ми підійшли до її халупи. Ми дуже поспішали. Ненсі відімкнула двері. Запах кімнати й запах Ненсі були мов лампа й гніт: вони ніби чекали одне на одного, щоб їх стало чути. Пенсі засвітила лампу, зачинила двері й засунула засув. Вона дивилася на нас і вже не розмовляла так голосно.
— Що ми робитимем? — спитала Кедді.
— А що ви хочете? — сказала Ненсі.
— Ти казала, що нам буде весело,— мовила Кедді. В халупі Ненсі було ще щось, крім неї і самої
халупи. Навіть Джейсон відчував його.
— Я не хочу тут сидіти,— сказав він.— Я хочу додому.
— Ну, то йди,— сказала Кедді.
— Я не хочу йти сам,— сказав Джейсон.
— Зараз ми будемо гратися,— сказала Ненсі.
— У що? — спитала Кедді.
Ненсі стояла біля дверей і дивилася на нас, але очі в неї були порожні, немов нічого не бачили.
— А ви в що хотіли б? — спитала вона.
— Розкажи нам казку,— мовила Кедді.— Ти вмієш розповідати казки?
— Умію,— сказала Ненсі.
— Ну, то розкажи,— мовила Кедді. Ми дивилися на Ненсі.
— Ти не знаєш ніяких казок,—мовила Кедді.
— Ні, знаю,—сказала Ненсі.—Зараз розповім. Вона сіла на стілець біля плити. Там було трохи
жару, і Ненсі роздмухала його. Навіть знялося полум'я. Вона почала розповідати казку. Вона так розповідала й дивилася на нас, немов і голос, і очі були не її, а чиїсь чужі. Наче вона сама була десь-інде, на щось очікувала в іншому місці, не тут. Вона була десь поза халупою. Голос і тіло Ненсі були тут, та Ненсі, що пролазила під колючим дротом з клунком білизни на голові, який плив над нею, мов повітряна куля, була в халупі. Але тільки голос і тіло.
— ...І ось королева підійшла до яру, де сховався лихий чоловік. Підійшла та й каже: "Як би мені перебратися через цей яр", каже...
— Який яр? — спитала Кедді.— Такий, як наш? А чого королева йшла через яр?
— Щоб попасти додому,— сказала Ненсі. Вона дивилася на нас.— їй треба було перейти яр, щоб швидко попасти додому й засунути па засув двері.
— А чого вона хотіла швидко попасти додому й засунути на засув двері? — спитала Кедді.
Ненсі дивилася на нас. Вона замовкла. Тільки дивилася на нас. Джейсон сидів у неї на колінах, і його ноги витикалися з коротких штанців.
— Це погана казка,— сказав він.— Я хочу додому.
— Справді, треба йти,— сказала Кедді й підвелася з долівки.— Нас уже, мабуть, шукають.
Вопа рушила до дверей.
— Ні, не відчиняй,— сказала Ненсі.
Вона швидко випередила Кедді, але не торкнулася до дерев'яного засува.
— Чому? — спитала Кедді.
— Ходімо до світла,— сказала Ненсі.— Нам буде весело. Не йдіть ще.
— Треба йти,— мовила Кедді.— Хіба що буде дуже весело.
Вони з Пенсі вернулися до плити.
— Я хочу додому,— сказав Джейсон.— Я розповім мамі.
— Я знаю іншу казку,— мовила Ненсі.
Вона стояла біля лампи й дивилася на Кедді, але очі в неї закочувались так, як, буває, вони закочуються, коли вмостиш паличку на носі й дивишся, щоб вона не впала. Ненсі треба було дивитися на Кедді згори вниз, а її очі однаково закочувались так, ніби вона дивилася вгору на паличку.
— Я не буду слухати,— сказав Джейсон.— Я тупатиму ногами.
— Це гарна казка,—мовила Ненсі.— Краща за попередню.
— Про що вона? — спитала Кедді.
Ненсі стояла біля лампи. Вона трималася рукою за скло, і проти світла рука здавалася довгою і темною.