Жюльєн глянув на почерк, яким були написані адреси.
— Це рука маркіза,— сказав абат.— Він діяльна людина, яка все передбачає і воліє робити сама, ніж наказувати. Він бере вас для того, щоб ви позбавили його від такого клопоту. Чи вистачить у вас догадливості, щоб добре виконувати все, що ця нетерпляча людина даватиме вам зрозуміти натяками? Ну, це вже покаже майбутнє: начувайтесь!
Жюльєн, не вимовивши ані слова, відвідав усіх майстрів, зазначених у списку. Він помітив, що до нього ставились з повагою, а швець, записуючи його ім'я в свою книгу, вивів: "Пан Жюльєн де Сорель".
На кладовищі Пер-Лашез якийсь надзвичайно люб’язний і ліберальний у своїх висловах пан запропонував свої послуги, щоб показати Жюльєнові могилу маршала Нея, позбавлену почесної епітафії з якихось мудрих політичних міркувань. Але, розлучившись з лібералом, що з слізьми на очах мало не задушив його в своїх обіймах, Жюльєн побачив, що в нього зник годинник. Збагачений цим досвідом, він з'явився через два дні опівдні до абата Пірара. Той уважно його оглянув.
— Ви ще, чого доброго, зробитесь фатом,— сказав йому абат суворо. Жюльєн виглядав дуже молодо і справляв враження юнака в глибокій жалобі; він справді був дуже милий. Але добрий абат, сам провінціал, не помітив, що Жюльєн не позбувся звички крутити на ходу плечима, що в провінції вважається і елегантним, і поважним.
Маркіз оцінив елегантність Жюльєна зовсім інакше, ніж добрий абат.
— Ви не заперечуватимете проти того, щоб пан Сорель брав уроки танців? — спитав він абата.
Пан Пірар остовпів.
— Ні,— відповів він нарешті,— адже Жюльєн не священик.
Маркіз, переступаючи через двоє східців по вузеньких потайних сходах, сам провів нашого героя в гарненьку мансарду, що виходила вікнами у величезний сад при особняку. Він спитав Жюльєна, скільки сорочок той узяв у швачки.
— Дві,— відповів Жюльєн, ніяковіючи від того, що цей знатний вельможа зволить цікавитись такими дрібницями.
— Прекрасно,— з серйозним виглядом промовив маркіз владним, уривчастим тоном, що змусив задуматись Жюльєна,— прекрасно! Візьміть іще двадцять дві. Ось ваша платня за першу чверть року.
Спускаючись з мансарди, маркіз покликав якогось літнього слугу:
— Арсен,— сказав він йому,— ви служитимете панові Сорелю.
Через кілька хвилин Жюльєн опинився сам у розкішній бібліотеці. Яке це було щастя! Щоб ніхто не застав його таким схвильованим, він забрався в темний куточок і звідти захоплено розглядав блискучі корінці книжок: "І все це я зможу прочитати! — сказав він собі.— Ну, як мені тут могло б не сподобатись? Пан де Реналь вважав би себе навіки збезчещеним, якби зробив для мене соту частку того, що зробив маркіз де Ла-Моль. А тепер подивимось, що тут треба переписати".
Покінчивши з роботою, Жюльєн насмілився підійти до книжок. Він мало не збожеволів од радощів, побачивши видання творів Вольтера. Він побіг і відчинив двері бібліотеки, щоб його не захопили зненацька. Потім з насолодою розгорнув кожен з вісімдесяти томів. Вони були розкішно оправлені — справжній шедевр найкращого лондонського палітурника. Цього було більш ніж досить, щоб захопленню Жюльєна не було меж.
Через годину ввійшов маркіз, переглянув копії і з великим подивом помітив, що Жюльєн пише слово cela 69 через два l — cella. "Невже все, що абат наговорив мені про його вченість, просто байка?" Дуже розчарований, маркіз лагідно зауважив Жюльєну:
— Ви, мабуть, не зовсім тверді в правописі?
— Це правда,— відповів Жюльєн, не підозрюючи, як він шкодить собі такою відповіддю. Він був зворушений добротою маркіза: вона мимоволі змушувала його згадати зухвалий тон пана де Реналя.
"Марно прогаяний час — уся ця витівка з цим абатиком із Франш-Конте,— подумав маркіз.— Але мені так потрібна вірна людина!"
— Cela пишеться через одне l,— сказав йому маркіз.— Переписавши листи, перевіряйте за словником слова, в правописі яких ви не певні.
О шостій годині маркіз послав по Жюльєна і з видимою досадою глянув на його чоботи.
— Це мій недогляд,— сказав він йому,— я не попередив вас, що треба щодня о пів на шосту переодягатися.
Жюльєн дивився на маркіза, не розуміючи.
— Я хочу сказати — надівати панчохи. Арсен вам нагадуватиме про це, а сьогодні я попрошу за вас вибачення.
Кажучи це, пан де Ла-Моль розчинив перед Жюльєном двері в вітальню, що вся виблискувала позолотою, пропускаючи його вперед. В подібних випадках пан де Реналь завжди прискорював кроки, щоб неодмінно увійти у двері першим. Дрібна чванливість колишнього патрона була причиною того, що Жюльєн, наступив маркізові на ногу і зробив йому дуже боляче, бо в того була подагра. "Е, та він ще й вайло",— подумав маркіз. Він відрекомендував Жюльєна високій і величній дамі. Це була маркіза. Жюльєнові вона здалася чванливою і трохи схожою на пані де Можірон, дружину супрефекта Вер’єрської округи, коли та бувала на урочистих обідах. Трохи приголомшений надзвичайною пишністю вітальні, Жюльєн не почув того, що сказав пан де Ла-Моль. Маркіза ледве глянула на нього. У вітальні було кілька чоловіків, серед яких Жюльєн з невимовною радістю упізнав молодого агдського єпископа, що зволив так ласкаво розмовляти з ним кілька місяців тому під час урочистої церемонії в Бре-ле-О. Молодий прелат, мабуть, злякався ніжних поглядів, що їх кидав на нього Жюльєн з боязкою надією, і прикинувся, що не пізнає цього провінціала.
Жюльєнові здалося, що люди, які зібрались у вітальні, дещо сумні й тримаються вимушено; в Парижі розмовляють тихо і не дозволяють собі хвилюватися через дрібниці.
О пів на сьому до кімнати ввійшов гарний юнак з вусиками, дуже блідий і стрункий; в нього була маленька голівка.
— Завжди ви примушуєте себе чекати,— сказала маркіза, коли він цілував їй руку.
Жюльєн зрозумів, що це граф де Ла-Моль. Він здався йому чарівним.
"Невже можливо, щоб цей юнак своїми образливими жартами змусив мене покинути цей дім?"
Розглядаючи графа Норбера, він помітив, що той був у чоботах зі шпорами. "А я мушу бути в черевиках, очевидно, як нижчий",— подумав він. Сіли за стіл. Жюльєн почув, що маркіза комусь зробила суворе зауваження, трохи підвищивши голос. Майже в ту саму мить він побачив молоду, струнку й надзвичайно світлу блондинку. Вона підійшла до столу і сіла напроти нього. Вона зовсім не сподобалась йому; проте, уважно придивившись до неї, Жюльєн подумав, що ніколи ще не бачив таких гарних очей, які, однак, відбивали велику душевну холодність. Потім Жюльєн помітив у них вираз нудьги, як у людини, що спостерігає все і разом з тим пам'ятає, що їй належить бути величною.