Після кількох годин вагань і сумнівів пан де Реналь вирішив нарешті, що цей спосіб найкращий, і вже почав обмірковувати, як саме він усе влаштує, коли раптом на повороті алеї зустрів ту саму жінку, яку щойно жадав бачити мертвою.
Вона поверталася з села, відстоявши обідню в церкві Вержі. За переказом, який в очах байдужого філософа не викликав довір'я, але якому вона все-таки вірила, маленька церква, що тепер стала парафіяльною, була колись каплицею в замку сеньйора Вержі. Пані де Реналь чомусь невідступно думала про це під час молитви в церкві. Вона безнастанно уявляла собі, як її чоловік на полюванні убиває Жюльєна, нібито випадково, а ввечері примушує її з’їсти його серце.
"Доля моя,— говорила вона собі,— залежить тепер від того, що він подумає, вислухавши мене. Ці фатальні чверть години вирішать усе, а пізніше я, можливо, не матиму нагоди з ним поговорити. Він не належить до людей розважливих і розумних. Я своїм малим розумом зможу передбачити його слова і вчинки. Від його рішення залежить наша доля, вона в його руках. Але наша доля залежить також і від моєї спритності, від мого вміння скерувати в той чи інший бік думки цього самодура, адже лють засліплює його, він нічого не бачить, не розуміє. Боже мій! Скільки треба винахідливості, скільки холоднокровності, а де їх узяти?"
Але як тільки вона зайшла в сад і побачила здалеку свого чоловіка, вона, немов якимсь чудом, одразу заспокоїлась. З його розпатланого волосся й зім'ятого костюма видно було, що він навіть і не лягав спати.
Вона подала йому лист, розпечатаний, але знову вкладений в конверт. Він, не розгортаючи його, дивився на неї, як божевільний.
— Оцю мерзоту,— сказала пані де Реналь, мені передав, коли я проходила поза садом нотаря, якийсь підозрілий суб'єкт, він сказав, ніби знає вас і навіть вдячний вам за щось. Я вимагаю одного: негайно відішліть Жюльєна до його батька.
Пані де Реналь поквапливо вимовила цю фразу, може, навіть трохи раніше, ніж слід було, аби тільки швидше позбутися жахливої необхідності вимовити її.
Вона вся затремтіла з радості, побачивши, як вплинули її слова на чоловіка. З того, як пильно глянув він на неї, вона зрозуміла, що Жюльєн угадав правду. І, замість того щоб засмутитися цим очевидним нещастям, вона подумала: "Яка проникливість, яке дивовижне чуття! І це в юнака, ще зовсім недосвідченого. Як далеко піде він у майбутньому. На жаль, тоді Жюльєн мене забуде".
Це захоплення коханим допомогло їй цілком оволодіти собою.
Вона похвалила себе за винахідливість. "Я була гідною Жюльєна",— сказала собі пані де Реналь з таємною й солодкою радістю.
Не кажучи ні слова, щоб не зв'язувати себе, пан де Реналь почав розглядати другий анонімний лист, складений, якщо пригадує читач, з друкованих слів, наліплених на синюватий папір. "Кінця немає цим знущанням! — подумав він, зовсім знесилений.— Знов образи, над якими треба сушити собі голову, і все це з ласки моєї жінки!"
Брутальна лайка готова була зірватись у нього з язика, але пан де Реналь згадав про безансонську спадщину і на превелику силу стримався. Не знаючи, на чому зігнати свою лють, він зібгав другий анонімний лист і широкими кроками пішов геть. Йому треба було хоч на мить залишитися на самоті. Через кілька хвилин він повернувся, трохи заспокоєний.
— Треба негайно вирішити й відіслати Жюльєна,— сказала пані де Реналь чоловікові, як тільки він наблизився до неї.— Зрештою, він лише син простого тесляра. Ви дасте йому кілька зайвих екю, він людина освічена і легко знайде собі посаду, хоч би в пана Вально або в супрефекта де Можірона, в яких є діти. Отже, ви його не скривдите...
— Верзете нісенітниці, як справжня дурепа! — несамовито закричав пан де Реналь.— Та хіба можна чекати від жінки здорового глузду? Вам ніколи і на думку не спаде щось серйозне, як ви зможете з розумом у чомусь розібратись. Ви легкодухі й ліниві, здатні тільки ганятися за метеликами. Жалюгідні створіння, від вас усе лихо в сім'ї.
Пані де Реналь не перебивала його, і він говорив довго, виливав свою лють, як кажуть в тутешніх краях.
— Пане,— відповіла вона йому нарешті,— я говорю з вами як жінка, в якої вражено її честь, тобто найдорогоцінніше, що в неї є.
Пані де Реналь зберігала непорушний спокій протягом усієї прикрої розмови, від якої залежала можливість жити під одним дахом з Жюльєном. Вона говорила тільки те, що могло, як їй здавалося, заспокоїти сліпу лють чоловіка, спрямувати її у потрібне русло. Вона залишалась нечутливою до всіх його образливих зауважень, навіть не слухала їх; вона думала в цей час про Жюльєна. "Чи буде він задоволений мною?"
— Цей селянський син, з яким ми так панькались, якому робили стільки подарунків, можливо, й не винен ні в чому,— сказала вона нарешті,— та все ж це через нього мені вперше в житті завдано такої образи... Пане! Коли я прочитала той огидний папірець, я поклялася: або він, або я, але хтось із нас повинен піти з нашого дому.
— Ви що ж, хочете зчинити скандал, знеславити мене та й себе теж? Цим ви зробите велику приємність багатьом у Вер'єрі.
— Це правда, всі заздрять тому добробутові, який ви зуміли створити своїм мудрим управлінням для себе, своєї сім'ї і цілого міста... Ну, тоді я скажу Жюльєну, щоб він попросив у вас відпустку й місяць пожив у свого достойного друга, торговця деревиною.
— Ні в якому разі не робіть цього,— відповів пан де Реналь трохи спокійніше.— Я вимагаю від вас насамперед, щоб ви з ним не розмовляли. Ви розгніваєтесь і посварите мене з ним — ви ж знаєте, який вразливий цей добродій.
— В нього зовсім нема такту,— сказала пані де Реналь,— може, він і освічений, це вам краще знати, але по суті він простий селюк. Я принаймні зовсім розчарувалась у ньому після того, як він відмовився одружитися з Елізою; адже він став би тоді забезпеченою людиною. І тільки тому, що вона іноді потай бігає до пана Вально.
— А-а! — сказав пан де Реналь, високо піднімаючи одну брову. — І Жюльєн вам це сказав?
— Ні, він так прямо цього не казав; він завжди посилався на своє покликання до віри; та, повірте, найбільше покликання таких людців — мати шматок хліба. Але він досить прозоро натякав мені, що знав про потайні прогулянки Елізи.