"Я любив правду... А де вона?.. Скрізь саме лицемірство або принаймні шарлатанство, навіть у найдоброчесніших, навіть у найвищих.— І уста його гидливо скривилися...— Ні, людина не може довіритись іншій людині.
Пані де ***, збираючи пожертви на бідних сиріток, запевняла мене, що князь такий-то дав десять луїдорів. Брехня! Та що я кажу! А Наполеон на острові Святої Єлени!.. справжнє дурисвітство — прокламація на користь римського короля.
Боже праведний! Якщо така людина, та ще й у хвилину, коли нещастя суворо закликає її до виконання обов'язку, принижується до шахрайства, чого ж можна чекати від решти жалюгідної породи?
Де ж істина? В релігії... Так,— додав він з гіркою посмішкою, сповненою невимовного презирства,— в устах Маслонів, Фрілерів, Кастанедів... А може, в справжньому християнстві, пастирям якого не слід платити грошей, як не платили апостолам?.. А втім, апостол Павло діставав свою платню в утіхах влади, в промовах, у славі...
Ах, якби на світі існувала істинна релігія! Який я дурень! Мені ввижається готичний собор, його величні вітражі. Мій немічний дух уявляє собі священнослужителя цього собору... Душа моя зрозуміла б його, душа потребує його... Але замість нього я бачу якогось фата з прилизаним волоссям... щось подібне до кавалера де Бовуазі, тільки без його приємності.
Ні, справжній пастир,— це Масільйон,166 це Фенелон…167 Масільйон висвятив Дюбуа.168 А після "Мемуарів" Сен-Сімона і Фенелон для мене став не тим; та якби, зрештою, існував справжній пастир... Тоді б чутливі душі знайшли в світі якусь можливість єднання... Ми не були б такі самотні... Цей добрий пастир говорив би нам про бога. Та про якого бога? Не про цього біблійного бога, дрібного деспота, жорстокого й сповненого жадоби помсти... а про Вольтерового бога, справедливого, доброго, вічного..."
З хвилюванням згадував Жюльєн численні місця з Нового завіту, який знав напам'ять... "Але як же можна, "де зберуться докупи троє", увірувати в це велике ім'я бога після того, як ним так жахливо зловживали наші священики?
Жити в самотності!.. Яка мука!..
Я божеволію і стаю несправедливим,— сказав Жюльєн, вдаривши себе по лобі.— Я самотній отут в казематі, але я жив на землі не самотньо, мене запалювала могутня ідея обов'язку. І цей обов'язок, який я сам собі приписав,— помилявся я чи ні,— був для мене наче стовбур міцного дерева, на який я спирався в бурю; я хитався, я метався, адже, зрештою, я тільки людина... та все-таки я встояв.
Це вогке повітря каземату навіяло на мене думки про самотність...
Але навіщо ж я, проклинаючи лицемірство, сам лицемірю? Адже ж гнітить мене не смерть, не каземат, не вогке повітря, а те, що зі мною нема пані Де Реналь. Якби у Вер'єрі я мусив жити тижнями в підвалах її дому, щоб бачитися з нею,— хіба я нарікав би?"
— Вплив моїх сучасників дається взнаки — сказав він голосно з гірким сміхом.— В розмові з самим собою, за два кроки від смерті, я все ще лицемірю... О дев'ятнадцяте сторіччя!
"... Мисливець стріляє з рушниці в лісі, його здобич падає, він кидається за нею. Його чобіт потрапляв в величезний мурашник, руйнує житло мурашок, розкидає їх самих і їхні яєчка... Найрозумніші філософи з мурашок ніколи не зрозуміють, що то таке було,— чорне, величезне, жахливе, отой чобіт мисливця, що зруйнував їхнє житло з блискавичною швидкістю, після того як розлігся жахливий гуркіт і спалахнуло червонясте світло.
... Так само смерть, життя, вічність — речі дуже прості для того, чиї органи можуть їх сприйняти...
Мушка-одноденка народжується о дев'ятій годині ранку в ясний літній день і вмирає о п'ятій годині вечора; ну, як же вона може зрозуміти, що значить слово "ніч"?
Дайте їй ще п'ять годин існування, і вона побачить і зрозуміє, що таке ніч.
Отак і я — помру в двадцять три роки. Дайте мені ще п'ять років, щоб пожити біля пані де Реналь..."
І він зареготав, як Мефістофель. Що за божевілля міркувати про ці великі питання!
1. Я лицемірю, наче тут хтось є і слухає мене.
2. Я забуваю жити й кохати, коли мені лишається так мало днів... Яке горе! Пані де Реналь нема зі мною, її чоловік, напевне, не пустить її більше у Безансон, щоб вона не знеславила себе.
Ось звідки моя самотність, а зовсім не від того, що немає справедливого, всемогутнього бога, не злого, не мстивого...
Ах, якби він існував!.. Горе мені! Я впав би перед ним на коліна і сказав би: "Я заслужив смерть, але, великий боже, добрий, великодушний боже, поверни мені мою кохану!"
Було вже дуже пізно. Він спокійно поспав дві чи три години, а потім прийшов Фуке.
Жюльєн почував себе сильним і рішучим, як людина, яка ясно бачить, що робиться в її душі.
XLV
— Не хотілося б мені робити бідолашному абату Ша Бернару неприємність і викликати його сюди,— сказав він Фуке,— він після цього не їстиме три дні. Але ж постарайся знайти мені якого-небудь янсеніста з друзів пана Пірара, щоб це був не інтриган.
Фуке тільки й чекав, коли його про це попросять. Таким чином, Жюльєн сумлінно виконував усе, чого вимагає провінційна громадська думка. Завдяки абатові де Фрілеру і навіть незважаючи на поганий вибір духівника, Жюльєн все-таки перебував у в'язниці під покровительством конгрегації. Якби він поводився розумніше, йому б допомогли втекти. Але погане повітря каземату вже справляло свій вплив, розум його слабшав. Яке ж це було для нього щастя, коли до нього повернулась пані де Реналь.
— Мій найперший обов'язок — бути з тобою,— сказала вона, цілуючи його.— Я втекла з Вер’єра.
Перед нею Жюльєн не мав дріб'язкового самолюбства, він розповів їй про свою малодушність. Вона була з ним чарівна й добра.
Увечері, як тільки вона вийшла з в'язниці, вона наказала покликати негайно до своєї тітки того священика, що вхопився за Жюльєна, мов за свою здобич. Оскільки він нічого іншого не домагався, як заслужити ласки молодих жінок з вищого товариства в Безансоні, пані де Реналь легко вдалося умовити його вирушити на дев'ять днів на прощу в абатство Бре-ле-О.
Нема слів, щоб відтворити безмежне й шалене кохання Жюльєна.
Роздаючи золото й користуючись, навіть зловживаючи, впливом своєї тітки, всім відомої й багатої святенниці, пані де Реналь дістала дозвіл бачитися з Жюльєном двічі на день.