Джерело його сліз було чисте — він не мав сумніву, що буде засуджений.
"Отже, вона житиме! — повторював він...— Вона житиме, вона пробачить, вона любитиме мене..."
Наступного дня, вже досить пізно, його розбудив тюремник.
— Видно, у вас на душі спокійно, пане Жюльєн,— сказав він йому.— Я вже двічі заходив, та не зважився вас будити. Ось вам дві пляшки чудового вина, це посилає вам пан Маслон, наш кюре.
— Як? Цей шахрай ще тут? — сказав Жюльєн.
— Так, пане,— відповів тюремник, притишуючи голос.— Але не говоріть так голосно, це може вам пошкодити.
Жюльєн розсміявся від щирого серця.
— В моєму становищі, друже мій, тільки ви можете пошкодити мені, якщо перестанете поводитись зі мною лагідно й людяно... Але я добре заплачу вам,— додав Жюльєн, урвавши свою мову й переходячи знов на владний тон. На підтвердження своїх слів він кинув тюремникові монету.
Пан Нуару розповів йому в усіх подробицях все, що зумів дізнатися про пані де Реналь, не згадавши тільки про відвідини Елізи.
Це була істота підла й раболіпна над усяку міру. У Жюльєна майнула думка: "Цей потворний здоровань заробляє, мабуть, не більш як триста чотириста франків, бо людей у в’язниці в нього не так багато. Я можу йому обіцяти десять тисяч, якщо він згодиться втекти зі мною в Швейцарію... Важко тільки буде переконати його, що я не обдурю його". Але думка про те, як довго доведеться розмовляти з цією мерзенною істотою, викликала в Жюльєна огиду, і він покинув думати про це.
А ввечері вже було пізно, опівночі його забрала поштова карета. Він був дуже задоволений своїми супутниками жандармами. Вранці, коли вони прибули в Безансон, йому люб'язно відвели приміщення на верхньому поверсі готичної вежі. Жюльєн впізнав архітектуру початку XIV століття й замилувався її витонченістю й легкістю. Крізь вузький просвіт між двома стінами, над глибоким двором, вдалині відкривався краєвид чарівної краси.
Наступного дня Жюльєна допитували, після чого кілька днів не турбували. На душі в нього було спокійно. Справа його здавалась йому дуже простою: "Я хотів убити, і мене треба вбити".
Думка його не спинялась на цьому міркуванні. Суд, неприємність показуватися перед публікою, захист — все це були прикрі дрібниці, нудні церемонії, про які він ще встигне подумати, коли настане час. І самий момент смерті також не спиняв його уваги: "Подумаю після суду". Життя зовсім не здавалось йому нудним, він тепер дивився на все іншими очима: у нього вже не було ніякого честолюбства. Про мадемуазель де Ла-Моль він згадував рідко. Він був сповнений каяття, і образ пані де Реналь поставав перед ним, особливо в нічній тиші, яка порушувалась в цій високій вежі лише криками орлана.
Він дякував небу за те, що поранив її не смертельно. "Дивна річ! — казав він сам собі.— Адже мені здавалось, що своїм листом до пана де Ла-Моля вона назавжди зруйнувала щастя, що чекало на мене, аж ось не минуло й двох тижнів після цього листа, і я вже навіть не згадую про те, що мене тоді хвилювало... Дві-три тисячі ліврів ренти, щоб жити спокійно десь у горах, як у Вержі... Я був щасливий тоді... І не розумів свого щастя!"
Бували хвилини, коли він раптом схоплювався: "Якби я поранив пані де Реналь смертельно, я убив би себе... Мені необхідна ця упевненість в тому, що вона жива інакше я сам собі стану огидний.
Накласти на себе руки! Ось над чим варто подумати,— казав він собі.— Ці судді — формалісти, вони люто переслідують нещасного підсудного й готові повісити кращого з громадян, аби лише заробити жалюгідний орден... Я б врятувався від їхньої влади, від їхніх образ, висловлених вульгарною французькою мовою, яку місцева газета називатиме красномовством...
Я ще можу прожити тижнів п’ять шість... Накласти на себе руки! Ні, чорт його бери! — вирішив він через кілька днів,— адже Наполеон жив...
Зрештою, життя мені приємне; тут тихо, спокійно, ніхто мені не набридає",— додав він, сміючись, і почав складати список книг, які мав намір виписати з Парижа.
XXXVII. ВЕЖА
Могила друга.
Стерн 157
З коридору долинув сильний шум. Час був не той, коли звичайно до нього заходили. Орлан з криком вилетів, двері відчинились, і шановний кюре Шелан, з паличкою, весь трусячись, кинувся йому в обійми.
— Ах, господи милосердний! Та як же це сталося, дитино моя?.. Звір! Так я мусив би сказати,— і добрий старий вже не міг вимовити й слова.
Жюльєн злякався, що він ось-ось упаде, і підвів його до стільця. Час наклав свою важку руку на цього колись такого енергійного чоловіка. Жюльєнові здавалось, що перед ним лише тінь пана Шелана.
Віддихавшись трохи, старий заговорив:
— Тільки позавчора я одержав вашого листа з Страсбурга з п'ятьмастами франків для вер'єрських бідняків; мені принесли його в гори, в Ліверю, де я живу в свого племінника Жана. І раптом вчора я чую про це нещастя... Боже! Та невже це можливо! — І старий уже не плакав, він дивився безтямно й машинально вимовив: — Вам будуть потрібні ваші п'ятсот франків, я приніс їх вам.
— Мені потрібно тільки бачити вас, отче! — вигукнув зворушений Жюльєн.— Крім того, у мене є гроші.
Але він більше вже не міг домогтись від старого нічого розумного. Пан Шелан час від часу проливав кілька сльозинок, і вони тихенько збігали по його щоках, потім він дивився на Жюльєна і, здавалось, не міг отямитись, бачачи, що той бере його руки й підносить до вуст. Його обличчя, колись таке жваве, на якому так виразно відбивались най благородніші почуття, тепер було апатичне. Незабаром по старого прийшов якийсь селянин.
— Не треба його стомлювати і дозволяти йому багато говорити,— сказав він Жюльєнові, і той зрозумів, що це і є племінник.
Це побачення дуже засмутило Жюльєна. Він не міг навіть плакати. Все здавалось йому безнадійно похмурим, серце немов заледеніло в його грудях.
Це були найболісніші хвилини з усього, пережитого ним після злочину. Він побачив смерть в усій її непривабливості. Всі його ілюзії душевної величі й благородства розвіялись, мов хмара після бурі.
Такий нестерпний стан тривав кілька годин. Від моральної отрути лікуються фізичними заходами й шампанським, але Жюльєн вважав би себе жалюгідним боягузом, якби вдався до таких засобів. Того жахливого дня він весь час ходив по своїй тісній камері, а надвечір раптом вигукнув: "Та я з глузду з'їхав! Я мав би тужити, якби мені судилося вмерти природною смертю. Тоді вигляд немічного старого міг би засмутити мене, але смерть раптова, в розквіті сил, врятує мене від цього жалюгідного руйнування".