— Чи не найлегше зустрічатися в бібліотеці, де й умовлятись про дальші побачення?
— Я можу з'являтись, не викликаючи підозріння, скрізь у вашому будинку, мало не в покоях пані де Ла-Моль,— додав Жюльєн.
Щоб потрапити в кімнату Матильди, треба було пройти через спальню її матері. Але якщо Матильда забажає, щоб він завжди з'являвся по драбині, він з невимовною насолодою піде на цю невелику небезпеку.
Слухаючи його, Матильда, була неприємно вражена його переможним тоном. "Отже, він уже мій володар?" — думала вона, і її мучило каяття. З жахом думала вона про тільки-но вчинене нечуване безумство. Якби вона могла, то убила б і себе, і Жюльєна. Коли їй вдавалось зусиллям волі на хвилину заглушити докори сумління, почуття соромливості і ображеної цнотливості завдавали їй нестерпної муки. Ніколи не уявляла вона собі, що це буде для неї так жахливо.
"І все-таки треба розмовляти з ним,— подумала вона нарешті.— Так заведено: з коханцем розмовляють". І, виконуючи цей обов'язок, вона з почуттям, яке, правда, виявлялось лише в словах, а не в голосі, стала розповідати йому про те, які суперечливі рішення щодо нього вона приймала й віддала в ці останні дні.
Кінець-кінцем вона вирішила, що коли в нього вистачить сміливості з'явитись до неї, як йому було сказано, за допомогою драбини садівника,— вона стане його коханкою. Але ніколи, мабуть, такі інтимні речі не вимовлялися таким холодним і чемним тоном. До цього часу їхнє побачення було таке холодне, що можна було зненавидіти саме кохання. Який урок моралі для молодої необережної дівчини! Невже варто ризикувати усім своїм майбутнім заради такої хвилини?
Після довгих вагань, які на стороннього спостерігача могли справити враження справжньої ненависті,— так важко корилась жіноча скромність навіть такій сильній волі,— Матильда нарешті змусила себе стати його ніжною коханкою.
Треба, однак, сказати, що ці любовні пориви були трохи силувані. Пристрасне кохання було для неї скоріше якимсь ідеалом, який треба наслідувати, ніж реальним почуттям.
Мадемуазель де Ла-Моль вважала, що виконує обов'язок щодо себе і свого коханця. "Бідолашний юнак,— казала вона собі,— виявив справді бездоганну відвагу, за що його треба ощасливити, бо інакше це буде малодушність з мого боку". Але вона готова була б приректи себе на вічні муки, аби тільки уникнути цієї жахливої необхідності, яку сама собі нав'язала.
Проте, незважаючи на болісні зусилля, які вона робила, вона зовні цілком володіла собою.
Ні докори, ні каяття не псували цієї ночі, що здавалась Жюльєнові скоріше незвичайною, ніж щасливою. Боже праведний! Яка різниця з останнім його перебуванням у Вер'єрі! "Ці прекрасні паризькі правила хорошого тону зіпсували все, навіть кохання",— казав він собі, хоч це й було зовсім несправедливо.
Так міркував він, стоячи в одній з великих шаф червоного дерева, де йому довелося сховатись, коли в кімнаті пані де Ла-Моль почулося тупотіння. Матильда пішла з матір'ю до церкви, покоївки теж вийшли, і Жюльєну пощастило непомітно прослизнути, поки вони вернулись, щоб прибрати в кімнатах.
Він сів на коня й поїхав шукати самотності в одному з лісів, що оточують Париж. Він почував себе скоріше враженим, ніж щасливим. Радість, яка час від часу сповнювала його душу, була подібна до радості юного підпоручика, що йому за якийсь незвичайний подвиг головнокомандуючий присвоїв чин полковника. Він почував себе на нечуваній висоті. Все, що вчора підносилося над ним, тепер було поруч з ним або навіть нижче. В міру того, як щастя Жюльєна віддалялося, воно виростало в його очах.
Якщо в душі Матильди не з'явилось ніякої ніжності, то це тому, що, як це не дивно, в усій своїй поведінці з ним вона корилася тільки обов'язкові. Для неї не було нічого несподіваного в подіях сьогоднішньої ночі, крім горя й сорому, що охопили її, хоч у романах в таких випадках описується безмежне раювання.
"Невже я помилилась, невже я не кохаю його?" — питала вона себе подумки.
XVII. СТАРОВИННА ШПАГА
І now mean to be serious;— it is time,
Since laughter now-a-days is deem’d too serious;
A jest at Vice by Virtue’s call’d a crime.
Don Juan, c. XIII, st. 11 121
Вона не вийшла до обіду. Увечері з'явилась на хвилинку в вітальні, але на Жюльєна навіть не глянула. Ця поведінка здалася йому дуже дивною. "А втім, я ж не знаю їхніх звичаїв,— подумав він.— Мабуть, вона потім пояснить мені все це". Але цікавість його була збуджена, і він уважно придивлявся до виразу обличчя Матильди; він не міг не помітити, що воно було сухе і зле. Це, безперечно, була вже не та жінка, яка минулої ночі почувала або удавала, що почуває любовне раювання, надто надмірне, щоб бути щирим.
Другого й третього дня — така ж незмінна холодність з її боку. Вона не дивилась на нього, немов не помічала його. Жюльєн, охоплений болісною тривогою, був тепер за тридев’ять земель від торжества, яке він відчував першого дня. "Невже вона повернулась на шлях чесноти?" — думав він. Але це слово було занадто міщанське для гордої Матильди.
"В умовах звичайного життя вона зовсім не визнає релігії,— думав Жюльєн,— просто вона вважає її за річ дуже корисну для її касти.
А може, просто з жіночої соромливості вона зараз гірко розкаюється, що зробила такий непоправний вчинок". Жюльєн вірив, що був першим її коханцем.
"Однак,— казав він собі через кілька хвилин,— треба визнати, що в її поведінці немає ні простоти, ні щирості, ні ніжності. Ніколи я не бачив її більш погордливою. Невже вона зневажає мене? На неї це схоже: вона здатна, згадавши про моє низьке походження, докоряти собі за те, що зробила".
В той час, як Жюльєн, засліплений всілякими химерними уявленнями, запозиченими з книжок і з своїх вер’єрських спогадів, мріяв про ніжну коханку, що забуває саму себе, ощаслививши свого коханого, обурена пиха Матильди повставала проти нього.
Вона вже два місяці не знала нудьги, а тому й не боялась її, і таким чином Жюльєн, зовсім не підозріваючи про це, втратив найбільшу свою перевагу.
"Отже, у мене з'явився тепер цей володар,— казала сама собі мадемуазель де Ла-Моль, охоплена найпохмурішим сумом. Хай навіть він і сповнений благородства, але якщо я чимось ображу його гонор, він помститься мені, він розкаже всім про наші стосунки".