— Не треба шукати так далеко! — Червононоса лагідно всміхнулася йому.— Твого щастя немає ні на сьомому небі, ні на дні найглибшого моря!
— А де ж воно?
— Невдовзі сам про це дізнаєшся! Повертайся до пшеничного поля, де колись ти зустрів свою золотокосу жону. Серед того поля своїми руками збудуй дім, посади фруктовий сад і чекай, коли виросте горіх з плодами із чистого срібла. Проте не торкайся жодного, поки самі не впадуть на землю. Тоді про все й довідаєшся...
Нараз Червонокоса зникла, а на небі з'явилася Червона зірка.
— Не зволікай, час у дорогу! — Вона пірнула в хмари, а принц, усе ще переконаний, що спить, став квапливо спускатися з гори.
Довгий чи короткий був його шлях, того ніхто не знає, але він побачив і пшеничнеє поле, і жницю серед нього, золоту косу якої розвівав вітер. Навіть не показавшись їй, принц заходився шукати матеріал на дім. По якімсь часі його долоні вкривалися кривавими мозолями.
— Чи ти ‘справді принц, а чи мені привиділося? — якось зустрівши його в полі, спитала Золотокоса. Вона дивилася на нього, не вірячи своїм очам.— Може, допомогти тобі?
— Як хочеш!
Відтоді вони щодня працювали разом: будували дім, садили сад, аж поки принц одного дня побачив у очах Золотокосої сльози.
— Шкодуєш за палацом, за дорогим убранням?
Жниця похитала головою.
— За сином скучила! — мовила вона сумно.
Наступної ночі принц потайки пробрався в палац і викрав звідтіля сина. Важко сказати, хто був щасливіший: мати чи син...
З часом принц відзначив, що синові найбільше подобається відпочивати під горіхом. Тут серед горіхового листя уже сріблилися маленькі горішки. Тоді вперше в своєму життя він усміхнувся, але ніколи йому було спостерігати за сином: треба було негайно підперти гілки дерев у саду, пофарбувати вікна й двері в будинку. Удень йому ніколи було навіть посидіти. Щовечора, після роботи, він ішов під горіх і з радістю відзначав, що плоди стають усе більші і яскравіші. Незабаром вони вже були наче яблука, але росли й далі. А під осінь чутка про срібні горіхи пішла гуляти по світу й дійшла до вух царя Країни Перламутрових чапель. Цар одразу послав придворного радника довідатися, що то за диво — срібні горіхи.
Цілісіньку ніч падали горіхи, а на світанку вся земля під деревом стала срібною. Принц підняв один горіх і поклав собі на долоню: в прозорій шкаралупі сиділа Червона жабка і щось до нього промовляла. Що саме — він не почув, бо в цей час у сад зайшов царський посланець.
— Ти ба! Та це ж наш принц! — здивовано вирячив придворний очі.— Воїни, оточіть сад! Наш старий цар уже ледве дихає, тож комусь треба змінити його на престолі!
Він схилився перед принцом у доземному поклоні, але той відступив од нього.
— Йди і вклонися моєму батькові й матері! — сказав він посланцеві.— Перекажи їм, що я вже ніколи до них не повернуся, а хто буде сидіти на батьковому престолі — мені байдуже. Ось моє царство і мій дім! — Принц повів рукою довкола. Але там, де щойно стояв будинок і шумів на вітрі сад, колосилася дозріла пшениця. Принц так і завмер з витягнутою рукою, а царський підданець глумливо розреготався:
— Про який це дім принц говорить?
Він хотів узяти спадкоємця престолу за руку, щоб той нікуди не подівся, але зненацька Червона жабка на долоні принца стала хутко-хутко рости, а потім, прихопивши з собою і принца, злетіла у височінь. За якусь мить вони зникли в піднебессі.
Більше їх ніхто не бачив. Але мандрівники з далеких країв розповідають, що на березі моря, у кам'яному будиночку, живе золотокоса жінка з сином і чоловіком, на брилі якого вишита червона жабка. Декому він видається дуже схожим на принца з Країни Перламутрових чапель, але сказати щось напевне важко: адже принц ніколи не всміхався, а в цього чоловіка усмішка не сходить з обличчя...