— Ага, згадав! Того другого звали Фредерік. Ну звісно ж, Фредерік! Як я міг забути його ім'я! — вигукнув гер Герман з торжеством у голосі.
Моя сусідка штовхнула мою ногу під столом своєю ніжкою і непомітно вказала на пана Тайфера. Колишній постачальник недбало закрив очі долонею, але за нещільно стуленими пальцями його погляд, як нам здалося, палахкотів похмурим вогнем.
— А що як його звати Фредерік? — прошепотіла сусідка мені на вухо.
У відповідь я підморгнув їй, ніби кажучи: "Помовчіть!"
Герман відразу повернувся до своєї розповіді.
— "Фредерік підло мене покинув! — вигукнув Проспер.— Мабуть, перелякався. А може, заховався десь у корчмі, адже обох наших коней уранці знайшли на подвір'ї. Яка моторошна таємниця! — провадив він після хвилинної мовчанки.— Лунатизм, лунатизм ! Але ж напад цієї хвороби був у мене лише раз у житті — і то в шестирічному віці! Чи заберу я із собою в небуття спогад про найдорожче, що є на світі,— про дружбу? Невже мені судилося вмерти двічі, засумнівавшись у братській приязні, що виникла, коли нам було по п'ять років, а потім тривала й у школі, й коли ми стали студентами? Де ж ти, Фредеріку?"
І Проспер заплакав. Як бачите, почуття дорожчі нам, аніж само життя.
"Ходімо,— сказав мені він,— я волію побути у своїй камері. Хай ніхто не бачить, що я плачу. Я мужньо зустріну смерть, але зараз мені важко вдавати з себе героя і, признаюся, до болю жаль помирати в юності, коли життя здається таким прекрасним. Уночі я зовсім не спав: бачив картини дитинства, бачив луки, де бігав малим хлопчиком,— можливо, вони мене і згубили. Переді мною відкривалося щасливе майбутнє,— мовив він, уриваючи спогади.— А тепер!.. Дванадцять солдатів. Молодший лейтенант командує: "Націляйся! Плі!" Гуркіт барабанів — і вічна ганьба! Ось воно, моє майбутнє. О, має ж існувати Бог, інакше все це було б аж надто безглуздим.— Тут він обняв мене і міцно-міцно пригорнув до себе.— Ви єдина людина, якій у останню свою годину я можу звірити душу Вас випустять на волю, ви побачите свою матір! Я не знаю, багатий ви чи бідний, але яка різниця! Ви — моя остання надія! Не вічно ж триватиме ця війна. Так от, коли настане мир, поїдьте в Бове. Якщо моя мати переживе фатальну звістку про мою смерть, відшукайте її. Скажіть: "Він невинний!", втіште її цими словами. Вона вам повірить,— прошепотів він.— Сьогодні я їй напишу. Але ви передасте їй також мій останній погляд, ви скажете, що були останнім, кого я обняв. О, як вона полюбить вас, бідолашна, вас — мого останнього друга! Тут,— сказав він по хвилинній мовчанці, низько похиливши голову мовби під гнітом спогадів,— ніхто мене не знає, ні солдати, ні офіцери, і всім я вселяю жах. Якби не ви, моя невинність залишилася б таємницею між небом і мною".
Я присягнувся, що свято виконаю його останню волю. Мої слова, мій сердечний порив зворушили Проспера. Незабаром прийшли солдати і знову повели його в суд. Йому винесли смертний вирок. Я не знаю, які формальності супроводжували рішення суду, не знаю, що було потім і чи скористався Проспер усіма законними засобами, щоб захистити своє життя. Але він не мав сумніву, що завтра вранці його поведуть на розстріл, і провів ніч, пишучи листа матері.
"Ну от, ми обидва скоро дістанемо волю,— сказав він з усмішкою, коли вранці я зайшов до нього в камеру.— Я випадково почув, що генерал підписав вам помилування".
Я нічого не відповів і тільки дивився на нього, намагаючись закарбувати в пам'яті його риси. А він раптом скривився гидливо і сказав:
"Ви собі не уявляєте, який з мене боягуз! Усю ніч я благав оці стіни, щоб мене помилували.— І Проспер показав на стіни своєї камери.— Так, так,— провадив він,— я вив з розпачу, я обурювався, я пережив жахливі муки передсмертної агонії. Адже вночі я був сам-один. А тепер я думаю про те, що скажуть люди... Мужність — це як святковий костюм. Я повинен умерти з гідністю... Тому..."
Два правосуддя
— Ох, не доказуйте!..— вигукнула юна особа, яка й попросила нюрнбержця розповісти страшну історію, а тепер різко урвала його.— Я хочу зберегти надію, що він урятувався. Коли ви скажете, що його розстріляли, я не засну всю піч. Ви розповісте завтра, чим усе це закінчилося, гаразд?
Усі встали з-за столу. Гер Герман запропонував моїй сусідці руку, й вона запитала:
— Його розстріляли, так?
— Розстріляли. Страта відбулася на моїх очах.
— Справді? Та як ви змогли...
— Він сам цього захотів, пані. А який то жах провести на смерть живу людину, людину, яку ти любиш і знаєш, що вмирає вона без вини. Бідолашний хлопець не відривав від мене погляду. Здавалося, він жив уже тільки в мені. Адже мені він заповів передати матері останній його подих.
— Ну і як, відвідали ви її?
— Після укладення Ам'єнського миру я поїхав до Франції, щоб сказати Просперовій матері прекрасні слова: "Він невинний!" Я вирушив у цю подорож із благоговійним трепетом, як на прощу. Але на той час пані Маньян уже померла з туги. Я пережив глибоке хвилювання, спалюючи листа, якого мав їй передати. Ви, мабуть, посмієтеся з моєї німецької екзальтованості, але я побачив високу й трагічну драму в тому, що останнє "прощай" послане з однієї могили в іншу, залишиться похованим у вічній таємниці, й ніхто у світі його не почує, як ніхто не чує крику подорожнього в пустелі, коли на нього зненацька нападе лев.
— А якби вас підвели до одного з гостей, що тут зібралися, і сказали: "Ось він — убивця!"? Хіба в цьому не було б нової драми? — запитав я, уриваючи його.
Гер Герман узяв свого капелюха й пішов.
— Ви по-хлоп'ячому несерйозні у своїх висновках,— сказала мені моя сусідка.— Гляньте на Тайфера! Бачите? Сидить у кріслі біля каміна, а мадмуазель Фанні підносить йому чашку кави. Він усміхається. Хіба вбивця, для якого розповідь про цю драму була б мукою, міг би зберігати такий спокій? Дивіться, у нього цілком патріархальний вигляд!
— Справді, але запитайте в нього, чи був він у Німеччині, коли там ішла війна?
— А чом би й не запитати?
І з тією зухвалістю, на яку здатна майже кожна жінка, коли її приваблює або збуджує якась таємниця, моя сусідка підійшла до колишнього постачальника.