Самуїл понизив голос:
— Вуйку, я ще тиждень тому мав виїхати з орди, але Кончак затримав. Зібрав зі всього степу військо... Мені здається, що він якось пронюхав про намір князя Святослава йти цього літа на Дон і приготувався, щоб зустріти його... Ну, а князь Ігор, не відаючи про те, тут якраз і нагодився... І потрапив йому в руки, яко кур в ощип!.. Та тепер не об тім мова. Я думаю — як визволити тебе!
— За мене назначено високий викуп — п'ятдесят гривень.
— Ого! Ну, та в мене є трохи... Я перебалакаю з Кончаком... А за Ждана?
— Він княжий конюший. Навряд чи Ігор відпустить його зараз від себе...
В цю хвилину Кончак подав сторожам знак, і вони рушили.
— Я знайду тебе, вуйку, — шепнув Самуїл, потискуючи Славуті руку.
Він кивнув Жданові, що саме виривався з обіймів сестри, і пірнув у натовп.
Ігоря сторожа допровадила на берег Тору. В юрті було напівтемне й прохолодно. Посередині, на килимку, стояла велика миска з вареною бараниною, поруч лежав мокрий, витягнутий з джерела бурдюк з холодним кумисом. Ігор не їв нічого — випив дві чаші кумису і відразу, не проронивши ні слова, ліг у куток.
Сон не йшов. Боліла рука. Боліла душа. Перед заплющеними очима, мов покара, стояло широке поле, всіяне тілами загиблих руських воїнів, зринали обличчя брата, сина, племінника, у вухах лунав невгаваючий шум бою — крики, стогони, брязкіт шабель, тріск списів, іржання коней... Боже, боже, яке нещастя!
Він довго стогнав, вертівся, міцно склеплював повіки — і все ніяк не міг заснути. І тільки десь опівночі, коли у половецькому кочовищі завмер людський гомін і затих гавкіт собак, він поринув у забуття...
Славута, Ждан і Янь поснули теж.
Прокинулися від того, що хтось досить голосно сперечався зі сторожею. Янь відкинув полог, виглянув надвір.
Сонце вже стояло високо — добиралося до полудня. З кочовища долітали вигуки, співи — там відновилися розпочаті вчора вечором гуляння.
Перед юртою двоє сторожів — а це вже були не підстаркуваті воїни, а молодецькі джигіти, судячи по одягу і зброї, з багатих родин — сперечалися з Настею. Ханша стояла рум'яна, гарна, розгнівана, з кошиком у руках. Перед нею молодики схрестили списи й не пускали до юрти, де відпочивав полонений уруський князь.
— Та пропустіть же, іродові душі! Там мій брат! — гарячкувала Настя і напирала грудьми на списи. Джигіти вертіли головами.
— Не велено!
— Хто не велів? Та я поскаржуся ханові Туглієві, моєму чоловікові, і він вас, молокососів...
Тут вона побачила Яня і завмерла, вражена красою молодого витязя-сіверянина. Злий вираз миттю злетів з її лиця, а рожеві губенята розтулилися у приязній усмішці, показуючи білі, блискучі, мов перламутр, зуби. Великі очі сяйнули блакиттю весняного неба.
Вона таки була гарна, ця Настя-ханша! її слов'янська врода, одягнута в барвистий східний одяг, була така яскрава, вражаюча, що Янь на якусь мить позбувся мови.
Учора, коли вона, схвильована, зарюмсана, тулилася до Жданового коліна і щось жебоніла йому крізь сльози, він не звернув на неї уваги. Та й не до того було йому! Стомлений, спраглий, пригнічений нечуваною поразкою, він тоді ледве тримався в сідлі... А нині, дужий, молодий, відпочилий,знову відчув у своєму тілі нестримну жагу життя. Знову сяє сонце, співають птахи, лунко б'ється в грудях серце... Ні, він був не з тих, хто довго сумує, хто живе спомином про вчорашній день, коли є день нинішній, що несе нові радощі і свіжі відчуття!
— Хто ти? Дівчино! — нарешті спромігся він намову. Настя потягнулася до нього, мов квітка до сонця.
— Я Жданова сестра — Настя... Жона хана Туглія... Власне, полонянка... А ти хто?
— А я — Янь... Тобто — Іван, син новгород-сіверського тисяцького Рагуїла, я кщо чувала...
Він підійшов до джигітів і розвів їхні списи. Ті, видивившись на багате вбрання бранця і думаючи, що це сам князь Ігор, розступилися, даючи дорогу Насті.
Янь узяв Її за руку, повів до юрти.
— Дякую, Яню, — шепнула Настя. — А то ці цербери...
— Коли б мені крила, то я соколом злинув би в небо і вирвав тебе з пазурів цих степових стерв'ятників, красуне! — запально вигукнув Янь. — Хіба твоє місце тут?
— Я з радістю полетіла б з тобою, мій соколе! — не менш палко відгукнулася Настя, стискуючи парубкові руку. — Від цих полинів, від цих табунів, від гірких димів, від свого старого осоружного хана-мужа! На край світу!
У них, видно, були однакові серця, однакові душі — палкі, вразливі, безпосередні, влюбливі, і досить їм було обмінятися поглядами, доторкнутися одне до одного пальцями рук, як від цих поглядів і дотиків, як від удару кресала об кремінь, раптово спалахнув вогонь.
— Ждане, сестра прийшла! — гукнув у юрту Янь і шепнув Насті: — Ти приходитимеш до нас? Приходь!..
— Не часто... Але якщо ти зможеш, то прийдеш до мене...
— А хан?
Хан Туглій натякав, що скоро піде в похід...
— У похід? Куди?
— А куди ходять половці? Звісно, на Русь... Кляті!
Вийшов Ждан. Зрадів сестрі — обняв, поцілував.
— Дякую, що прийшла.
— Принесла вам ласощів, бо хтозна, чи нагодують тут. — І всунула Жданові в руки кошика.
— З голоду не помремо. Кумис і м'ясо дають. Від одніс кошика в юрту і зразу ж повернувся, щоб розпитати сестрицю про її життя, та Настя раптом метнулася тікати.
— Кончак! — показала вона в бік половецького селища і шаснула в кущі, що густо кучерявилися по березі.
З юрти вийшли Ігор і Славута, примружилися проти сонця.
До них наближався загін вершників. Попереду на гнідому огирі горбатився Кончак. Від його могутньої статури віяло нестримною дикою силою і хижістю. Він чимось скидався на степового беркута: гострий погляд вузьких очей, гачкоподібний, злегка приплюснутий при кінці ніс, чіпкі руки...
Сторожі-джигіти завмерли перед ним у шанобливому поклоні.
Не злазячи з коня, Кончак привітався:
— Здоровий будь, княже! Привіз я тобі твого тисяцького, як ти просив, — ось він! — і показав на РагуЇла. Той зліз з коня, вклонився князеві, а Кончак повів далі: — А забираю боярина Славуту, якого викупив його племінник Самуїл, київський купець і мій приятель... Вони сьогодні ж, негайно від'їжджають додому... Гадаю, що це добра нагода для тебе, княже, сповістити кого слід, щоб готували викуп... За тебе — дві тисячі гривень, за князів — по тисячі, за думних бояр — по двісті, за воєвод — по сто, а дружинників і простих воїв обміняємо на наших бранців, яких на Русі також достатньо... Чим швидше прибуде викуп, тим раніше поїдеш до своєї Ярославни, княже... Що хочеш передати додому, кажи, бо я поспішаю і Славуту зараз візьму з собою. Самуїл уже зібрався в дорогу...