Ігор довго сидів на Воронці мовчазний, заглиблений у важкі думи. І всім, хто зараз бачив князя зблизька, здалося, що він постарів на добрих десять літ. Різкі тіні — чи то від того, що сонце пригасло, — упали на його лице і зробили його якимось чужим, суворим, потемнілим, ніби то був п'ятдесятилітній муж, хоча князеві щойно виповнився тридцять четвертий рік і він, по суті, був ще зовсім молодим чоловіком.
У війську почулися спочатку несміливі, а потім усе дужчі й дужчі голоси, в яких забриніла ледь уловима радість.
Ігор підняв голову і стрепенувся, мов скидав з себе важкий тягар. Сонце почало прояснюватися, згонити зі свого ясного обличчя темну облуду! Ще тільки невеличкий його пруг був закритий круглою заслонкою, та й він помітно зменшувався.
Із Ігоревих грудей вирвалося радісне зітхання. Він почекав, поки сонце очистилося зрвсім, а потім натягнув поводи, підвівся на стременах і голосно, на все поле, де згромадилося військо, промовив:
— Браття і дружино! Таємниць божих ніхто не знає! Бог — творець і знаменням,! всьому світові своєму! Ми ж потім побачимо, що нам бог дасть — добро чи зло... Ви ось наполягаєте, щоб я повертав військо назад. А я не можу повернути його і йти додому! Не можу! На Осколі мене чекатиме брат мій Всеволод з дружиною. Що ж з ним станеться, якщо ми не прийдемо? Невже залишимо його на поталу ворогові? Ні, я цього не зроблю, хоча б усі знамення світу стали на моєму шляху?.. Хочу копіє надломити конець поля Половецького, з вами, русичі, хочу голову свою зложити або ж іспити шоломом Дону!..
Він промовляв натхненно, голосно, і його палкі слова розносилися довкіл, долітали аж до останніх копій, наповнювали серця мужністю, підносили дух, підбадьорили воїв, змусили їх підтягнутися після знічення, приниження і душевного розладу, підняти голови і, потрясаючи списами, прокричати славу своєму молодому войовничому вождеві.
— Слава Ігореві! Слава князеві нашому! А він в цю хвилину був прекрасний — Ігор! Гарцював по високому пригірку на вороному коні, ніби й не було щойно відшумілого лихого знамення, і його легкий червоний плащ майорів за плечима на вітрі, мов знамено. Золотий шолом блищав, як сонце, очі сяяли молодецтвом, а міцна рука вирвала з піхов меча і показала ним на схід, за Донець, туди, де в землі незнаній плинув великий синій Дон.
— Уперед, браття! До великого Дону!
Військо пішло на переправу, і не було серед воїв жодного, хто б ремствував, огинався чи непомітно шуснув у кущі, мов останній боягуз.
РОЗДІЛ П'ЯТНАДЦЯТИЙ
1
Ігор тільки зовні здавався спокійним і впевненим у собі. Насправді ж у його серці бушувало сум'яття, а голова тріщала від тривожних думок і передчуттів. Він розумів, що без бою з половцями, бодай без короткої зустрічі з якою-небудь, хай і невеликою, ордою, без перемоги над нею повертатися з півдороги додому — смерті подібно. Вся Русь насміхатиметься з нього! А більше всього на світі боявся він насмішки, зневаги. Його самолюбна душа не винесла б такого безчестя! Душа гордого Ольговича! Ні, краще смерть, ніж зневага! Смерть у бою, на людях — красна!
Разом з тим його глибоко вразили суворі застереження долі — спочатку кінь під ним підбився, а потім бог явив небесне знамення, що було, як засвідчив Славута, пророчим і фатальним для його роду.
Йому загрожує явна небезпека! Смерть? Полон?
Що ж, він воїн і давно звик до думки, що одного разу шабля або стріла, бойова сокира чи спис можуть не оминути його, як і він не може оминути своєї долі!
Тривожні думки й сумніви тіснилися в Ігоревій голові і сповнювали серце гризотою. Та зовні князь здавався спокійним, упевненим, іноді навіть усміхався і весь час знаходився попереду війська, ведучи його все далі і далі на схід. За два дні полки подолали відстань від Дінця до Осколу і, вийшовши на Ізюмську сакму [62], досягли умовленого місця. Всеволода тут ще не було.
— Почекаємо, поки підійде брат мій, — сказав Ігор і дозволив ставати на спочив.
Всеволод прибув через два дні, привівши з собою дві тисячі кметів-трубчевців та курян. Це були відбірні рослі воїни, під стать своєму князеві, добре озброєні та споряджені всім необхідним для далекого походу.
Наступного ранку об'єднане військо сіверських князів під загальним керівництвом Ігоря круто повернуло понад Осколом на південь, до половецьких степів. Замір Ігоря був хитрий і обіцяв безсумнівний успіх. Князь вирішив ударити на половців не в лоб — через Сулу, Псло і Ворсклу, звідки Кончак, Кза та інші хани могли чекати нападу русичів, а обійти їх з тилу і завдати короткого, але сильного удару по їхніх стійбищах та кочовищах там, де вони не чекають, — з-за Дінця.
Шлях лежав прямий — по Ізюмській сакмі — на Сальницю, невелику, але добре відому військовому люду, купцям та мандрівникам річку, що впадала з північного, руського, боку, якраз навпроти Ізюмського кургану, в Донець, де здавна існував брід, перевіз і де колись Володимир Мономах вщент розгромив сильні половецькі полки.
З нижнього Осколу Ігор послав Яня з копієм гриднів-сторожових наперед, щоб розвідати брід через Донець і прилеглий до нього степ на половецькому боці.
Увечері восьмого травня русичі підійшли до Сальниці і стали на нічліг за горбом, який приховував їх від половецьких спостерігачів, коли б вони зачаїлися на високому Ізюмському кургані. Багать не розпалювали, шуму не здіймали.
Увесь день дев'ятого травня військо спочивало. І дружинники, і вої помилися в теплій воді Сальниці та її мілководних обрічків, рдяглися перед наступними боями в чисті сорочки, попідстригали чуби та бороди, полагодили взуття, одяг, збрую. Молодики пасли в лузі коней. А біля похідного Ігоревого намету, що стояв на зеленому пригірку, під тінистими вербами, зібралися бояри, воєводи та ліпші мужі на боярську думу. Обмірковували, як краще і в якому порядку перебродити Донець, куди скерувати перший удар — понад узбережжям Дінця на нижню течію Тору, де були кочовища Кончака, чи поза Сюурлієм на верхів'я Тору, а чи повернути на захід у тил орільським половцям, погромити їх і вже Муравським чи Залозним шляхом навпростець, щоб було ближче, повертатися додому?