— Любаво, ладонько моя дорога! — шепотів він їй найніжніші слова, які знав. — Це просто чудо, сон! Ти жива! Ти тут, серед цього царства смерті! І Жданко з тобою...
— Більше нікого не залишилося, любий... І матуся, і Варя, і Настуня... там... А ми зі Жданком саме прали білизну і встигли втекти через річку в ліс... Довго блукали, поки не зустріли своїх... І повернулися додому, бо подумали, що коли ти живий, то теж повернешся сюди...
— Де ж ви живете? Що їсте?
— У стозі вирили нору — там спимо... А харчуємося різним зіллям, ягодами, знайшли на березі чиїсь ятері — ловимо рибу, доглядаємо і доїмо приблудну корову... Так і живемо...
І князь Ігор, і Рагуїл, і Янь, і Овлур мовчки дивилися на них, слухали їхню мову, що велася так безпосередньо, ніби вони не були тут присутні, і скрушно похитували головами. Безперечно, важко було вмирати воям у далекому полі Половецькому, на берегах бистрої Каяли, важко і бранцям у неволі поганській, та не легше, а набагато важче було жонам і дітям їхнім тут, дома, під шаблями половецькими...
Мовчанку знову порушив Янь. Він підійшов до Ждана і поплескав дружньо по плечах.
— От бачиш, я ж казав тобі, що хтось та залишиться з твоїх... Не одне горе зустріло тебе тут, а й радість!
— Дякую, Яню.
Підійшов Ігор.
— Які твої наміри, Ждане? Зостанешся тут чи поїдеш з нами? Якщо зостанешся, то я скажу в Путивлі тисяцькому Вовку, щоб допоміг вам чим зможе...
Ждан задумався. Що робити? Як жити на цих згарищах? І як їхати звідси, не поховавши прах матері, родичів та земляків своїх? І куди їхати? В Новгород-Сіверський до князя? Чи в Київ до Самуїла та Славути? Він ще нічого не знав і не міг нічого сказати певного. Знав одно:
доля залишила йому частку щастя. Любава з ним, Жданко з ним — отже, є для кого жити на світі! У нього знову ожила душа, розпростуються крила, а куди полетить — покаже майбутнє.
7
За двадцять верст від Новгорода-Сіверського, неподалік від села святого Михайла, трапилася пригода, яка мало не коштувала життя князю Ігорю.
Дорога йшла лісом, по широкій долині. Десь збоку жебонів невидимий у густих заростях струмок. Хоча всю весну і майже півліта стояла суша і трави на полях сохли, жовтіли, а листя, в'янучи, облітало з дерев, тут було прохолодно, з обох сторін зеленіла густа стіна дубів, берез, вільхи, ліщини. Увесь ранковий ліс гомонів веселим пташиним співом.
Ніщо не віщувало біди. Вершники їхали швидко: Ігор поспішав, бо хотів надвечір добратися додому, і мчав попереду. До Новгорода-Сіверського залишалося півдня їзди.
Несподівано з заростей вискочив кабан-сікач і кинувся прямо князевому коневі під ноги. Кінь шарахнувся вбік, і князь в одну мить опинився на землі.
Вепр злякався теж і хутко зник у кущах, а Ігор, охкаючи, намагався підвестися і не міг.
— Княже, що?
— Здається, я дуже забився... Допоможіть мені! Його підвели. Він не міг стати на ногу.
— Хоча б не перелом, — забідкався Рагуїл. — І треба ж такого нещастя! Майже дома — і на тобі!
Князя гуртом посадили на коня, та, щоб їхати верхи, уже не могло бути й мови: кожен рух віддавався гострим болем.
Поволі ведучи князевого коня на поводі, добралися вони до села, завернули до крайнього двору. Господар, смерд Василько, молодий привітний чоловік, дізнавшись, що перед ним князь Ігор і що тікає він з полону, кишнув на замурзаних дітей:
— Геть! Щоб і духу вашого тут не було! — А чорнявій молодиці, пов'язаній полотняною хустиною, кинув: — Фросино, ріж півня, вари борщ. Та позич борошна — князеві і його людям на вареники! Та хутчій! А я в садку помощу сіна, щоб князь міг спочити...
Смерд був меткий, розторопний. Намостивши у затінку під вишнями кілька оберемків сіна, понакривав його ряднами, приніс глек сирівцю і липовий ковшик.
— Пий, княже... Холодний — з погреба... А я миттю приведу костоправа Демидка чи бабу-шептуху Якилину — хай подивляться на твою ногу!
— Не треба, Васильку, — поморщився від болю Ігор. — Не треба ні костоправа, ні баби-шептухи... Краще знайди огнищанина — хай сповістить у Новгород про мене... Княгині...
— Княже, для чого огнищанин? Поки я його знайду, поки він знайде гінця та коней, мине півдня! Дозволь мені скочити до Новгорода — я хутко! Одна нога тут, друга — там!
— Тоді бери наших коней, скачи! — погодився князь.
8
Ярославна під’їхала до Василькового двору. Тут уже було півсела. Люди товпилися на вулиці, в дворі, поза тинами. Перед княгинею розступилися. А вона пташкою спурхнула з воза і полетіла через подвір’я в садок.
Ігор сидів на невисокому ослоні відпочилий, умитий м'якою річковою водою, якої Янь та Овлур принесли повне цебро, причесаний. Рагуїл перев'язував йому розбите коліно.
— Княже мій! Ладоньку! — скрикнула Ярославна, простягаючи до нього руки. — А де ж син наш — князь Володимир [74]?
Ігор зблід, подався вперед, і вона ластовенятком упала йому на груди і залилася сльозами.
Він гладив Її коси, цілував мокрі щоки, а в самого теж туманились очі.
— Як діти?
— Всі живі, здорові.
— Слава богу — все тут гаразд... Одно лихо — мій нерозумний похід...
Він не стримався і заридав.
Люди обступили Василькове обійстя — теж плакали, примовляючи:
— Мученик!
— Вирвався із неволі поганської!
— Проторив стежку й іншим... Тепер почнуть повертатися і наші синочки — хто живий зостався!
— Викупить князь!
— Тому й тікав! Хоча міг накласти головою! До Ігоря долітав цей гомін, і він тут, у цьому звичайному сіверянському селі, серед простих поселян — севрюків, зрозумів, усвідомив, що з вуст людських не злетіло жодного слова осуду, хоча він з тривогою чекав його, що люди ждуть від нього захисту від нових половецьких нападів і визволення сіверянських воїнів із неволі...
Його перенесли на воза, і чималий князівський поїзд рушив у зворотну путь.
А дзвони гучали святковим благовістом, що линув і линув довкіл усього шляху, по якому проїздив Ігор до свого стольного города, наповнюючи людські серця надією, що лихо тепер відступить. Затихав благовіст в одному селі — відразу ж починав звучати в наступному. І люди виходили назустріч і вітали князя, бо вже Сіверська земля знала і про його рани, і про його муки, і про його мужність, і про незвичайну втечу, коли не один раз він міг загинути. Кожен розумів, що ця втеча рятувала від неволі не лише одного князя та кількох його супутників, а й наближала визволення всіх полонених руських воїнів. Бо хто ж потурбується про них більше, як не він? Ця втеча знімала з Сіверської землі неймовірно важкий тягар — викуп за князя, бо дві тисячі гривень, що складали кількарічний прибуток Новгород-Сіверського князівства і які потрібно було сплатити половцям, тепер залишалися на батьківщині. Нарешті, всі сподівалися, що, будучи на свободі, Ігор зуміє подбати про оборону Сіверської землі, бо це ж найголовніша турбота князя...