…Давидович дочекався каравана, який заночував під Теребовлею, вранці відшукав башу. З недовірою дивився Богуш Ованесян на червонопикого товстуна, ану ж це і є ватаг розбійницької шайки, проте кавказцеві розбійники уявлялися зовсім інакшими, він ще не знав лику польсько–литовсько–руських грабіжників; масні очі товстуна підкуплювали, а ще більше дві гривні — гроші немалі. Богуш кивнув головою на чотирьох кінних ратників, що стояли позаду Давидовича — один кінь був без вершника — і замахав рукою.
— Назад їх, назад! А ти сідай коло мене, — і поправив пояса з причепленим до нього ножем у піхвах.
З Теребовлі вирушили до сходу сонця — дай Бог дістатися до Львова ще сьогодні. Страшно було Давидовичу, коли проїжджали ліси й переліски, але ж у караван–баші є пайцза, вона і його прикриє у тяжкому випадку; дрімають на возах торгові люди, скрипуча валка довга–довга, аж губиться на закрутах, тягнуть важкі вози мули, воли, бахмати.
— Твоє? — запитав перегодом Давидович, показуючи пальцем на вози; він уже оговтався, пильно приглядався до чорнявого кавказця: років йому не більше сорока, та невже це все — його власне?
— Ханське, — скупо відказав караван–баша.
Очі в Давидовича заокруглилися.
— Ого! А ти теж ханський?
— Умгу…
— А що везеш?
— Ай джан, — пирхнув Богуш, — скажи спочатку сам, хто ти, а потім уже випитуй.
Давидович злодійкувато оглядався, і хоча на передньому возі нікого, крім них двох, не було, нахилився до Богуша і щось довго шептав йому на вухо.
Караван–баша уважно слухав, недовіра на його обличчі мінялася здивуванням, далі — подивом, врешті — захопленням; Богуш широко усміхнувся і, змахнувши рукою, вдарив по простягнутій долоні Давидовича.
— Ай, молодець! Ай, дорогий!.. А не обманеш?
— Хіба мене сам староста обдурить.
— Не обдурить, навіщо йому обдурювати, ти ж для нього — не ти, а мішок з грішми!
Давидович зліз з воза, коли із–за лісів виринув купол Лисої гори. Покликав своїх ратників. Йому підвели коня.
— Я знайду тебе у Хочериса, — сказав до купця, ставлячи ногу в стремено.
— Не забудь, біля Вірменського моста! — гукнув йому вслід Богуш.
Смерком Давидович з ратниками в'їхав до Львова через Галицьку браму.
Арсен на службу більше не повертався. Забігав до нього Спитко — сказав: нездужає. А потім зайшов скрипаль Боцул — попрощатися: вирушає у свою Молдову.
Бургграф скаженів. Хойнацький попередив Арсена, щоб покидав як можна скоріше Львів або ж вертався на службу з поклоном. Ні, у казнь так просто не посадять — за віщо, але хіба такого вже не було, що ціпаки чіплялися до невинних за злодійство?
Арсен збирався у мандрівку. Куди — не знав. З жебраками? Минула слабість — з жебраками не піде, та й чи потребують вони його? Смішний Гаврило: слухай, каже, і передавай Осташкові. А хто мені повірить — панському лабзюкові? А якби й повірили — чи годен я, чи вмію, чи маю відвагу ставати віч–на–віч із смертю?
І щодня дивитися на чужу дружину Орисю? Немає мені місця ніде… Знайду знову скоморохів і підемо світами, чей же і бідні люди веселощів жадають…
Давно пішов би, та мусив ждати: Симеон Владика ще влітку вирушив до Кракова з челядниками, залишивши на нього свій рундук. Восени повернеться, ось–ось…
— Яцько помер… — замість привітання сказав Арсен, коли майстер став на порозі.
Високий, сутулий від довголітньої праці за пензлем і різцем, Симеон Владика стояв посеред кружґанку, безвільно опустивши руки, здавалось, ніщо не може зрушити з місця: вістка про смерть Яцька Русина, якого він ніколи не згадував, але ні разу не вивільняв свій мозок від думки про нього, на мить паралізувала старого майстра. Смерть улюбленого учня постала тепер перед ним непоправним злом, лихом, якого вже не перечекаєш, надіючись, що на світі зміниться на краще, що сам Яцько переможе свою слабість, що, врешті–решт, є друзі, які зуміють йому допомогти. А чи він, Владика, хоч раз за два роки спробував полегшити Яцькове життя? — заворушилася майстрова совість. Та ні, усе чекав, що той сам отямиться і прийде до нього… Смерть Русина була кінцем людини, яка могла багато зробити, а не зробила нічого і вже не зробить; другої такої не буде — сталася неокупна втрата для людства, яке легко обійдеться без Яцька, але буде без нього біднішим і того не знатиме. Для Симеона Владики в цей мент знецінились усі його творіння — портрети, картини, вітражі, різьби, бо стали вони враз тільки мистецьким документом часу, а не ланкою у ланцюгу, яка породжує своє безупинне продовження і розвиток — ланцюг обірвався.
— Чи могло наше панство видумати для себе гірше зло, ніж те, що знищує людей, які не вміють перед ним фальшивити?.. — промовив сам до себе Симеон, не дивлячись у вічі Арсенові, наче завинив перед ним. — Та що це я зажурився Одровонжами, наче і справді чесний Яцько міг їх зробити добрими та благородними… Ми цілий вік чекаємо апостолів і марно. Надіємося: оце буде князь, оце король! Вони ж виходять на підмурівок і з людей перемінюються в інквізиторів. А щоб ніхто не показував їм їхніх справжніх облич, як це насмілився зробити бідний Русин, убивають сміливців, і це насильство над людським духом називають найвищою справедливістю — auto da fe…[52]
— Так ладно говорите, майстре… — промовив Арсен, не дивлячись у вічі Симеонові Владиці. — Так ладно… І вже душу свою очистили мудрими і гнівними словами, а Яцько вмер — без вас. І люди гинуть. А чи зблисне бодай ошкруметок такої глибокої думки в голові смерда, який з розпуки вбиває вилами свого пана, а потім за це гине на шибениці? Та де там, і близько не світить таке прозріння в його неосвіченій голові, а гине, не боїться…
— А ти, — скептично глянув Симеон на Арсена, — поплакав над останками Яцька і цим купив собі право бути моїм суддею? Так легко… І після цього, бажаючи далі їсти, йдеш грати голим панам?
— Я вже не граю. І Боцул подався в Молдавію. Спитко тільки…
— О, тоді ти вже й зовсім змив бруд із свого сумління! — саркастично засміявся Владика. — Ти вже єретик, мало того — пророк для тих смердів, які за волю йдуть на плаху. Тільки вони цього не знають. Об'явися до них месією, і їм легше буде вмирати… Облуднику, я знаю свою неміч, та вже старий єсьм, а ти… Ти вічно проповідуєш непокору і бунт, а твоя Орися спить поруч з виродком і до любощів його звикає, а може, й звикла вже, а може, й плюнула б тепер на тебе, скалічена багатством, бо ти побоявся тоді, на замерзлому Стирі, подати їй руку, щоб не обтяжувати себе, не ризикувати собою! Ти й не питав її, чи вона згодна, ти не спробував і наздогнати — а може б, вона таки пішла була з тобою до гнідавської церковці? Але ж тебе огорнув страх, це так легко — страждати марно за коханням та жертвувати собою, стати за нього на олеські вали — то набагато важче! Речнику повсталих смердів, а скажи — ти любив узагалі кого–небудь, навіть оту Орисю?