— Князю… Ти сказав — князю? Хто дав тобі право?
— Я тільки порошинка того народу, який посідає це право, відколи назвав себе Руссю. Та позабули ми про нього, і я нагадую: князю, встань за русинський край!
Івашко стояв обличчям до вікна, йому видно було весь город і горбатий Вороняцький хребет, і маленьку гірку серед боліт, на якій раннім літом залопотів ганебний білий стяг над наметом мазовецьких князів, гордість за звитягу сповнила його серце, він відчув, як приходить до нього рішучість — хіба не все одно, коли помирати, — і в цю напружену мить у важкій тиші протяжно зойкнули двері.
— Хто там?
— Боярине, — мовив, схилившись, одвірний, — до тебе посланець із Львова.
Зі Львова?! Преслужич готовий був уздріти ворожі війська, що облягають замок, прийняти титул, дарований йому Осташком, кинути з висоти Олеської твердині на Галичину, Подолію, Волинь клич до зброї, та не сподівався побачити перед собою смиренного посланця від львівського старости Одровонжа, а він уже ступав через поріг його хоромів — у чорному сукмані, з сувоєм у простягнутій руці, підкупливо й поштиво кланяючись.
Івашко розгорнув сувій, лист був написаний по–латині, прочитати він його не міг, глипнув на Каліграфа, але не звелів йому тлумачити, поклав сувій на стіл, спитав посланця:
— Про що там?
Посланець поклонився і проказав єлейним голосом:
— Руський і львівський староста пан Пйотр Одровонж нагадує панові Преслужичу про рескрипт королеви Ядвіги, в якому звелено було, щоб Олеський замок від польської корони не відлучати й настановляти там старостою тільки поляка або русина шляхетського роду. Ви порушили закон, перейшовши від Корони на бік коромольного Свидригайла, проте пан староста доводить до вашого відома високе королівське пробачення, пропонує скласти зброю, відкрити брами і вертатися на свої землі, вас же, боярине, залишає цивільним державцем замку. Коли ж на це немає вашої згоди, — посланець випростався, — тоді на вас піде зі Львова незліченне королівське військо, яке готове нині до походу.
Каліграф бачив, як потьмяніли Івашкові очі, боярин мовив до посланця покірним чи то втомленим голосом:
— Я пораджуся з землянами, а потім вишлю до пана Одровонжа депутацію.
Коли за посланцем зачинилися двері, Івашко винувато глянув на Каліграфа, немов просив вибачення за те, що супроти волі згас у його очах рішучий пломінь; боярин наче поменшав зростом, із велетня, яким тільки що був, стоячи при вікні, перемінився у звичайну втомлену людину, а погляд, що осягав увесь край, раптом потьмянів, бо звузився до обширу лану, на якому ростуть просо і гречка.
Івашко відчув тяжку душевну втому. Досі не знав, бо не давали їй очуняти то бої, то безвихідь, та ось несподівано вихід прийшов, і разом із бажанням спокою так боляче запекла в серці туга за дочкою, якої він зрікся в ім'я боротьби. А тепер усе закінчено, і не мусить він відступати на Волощину або гинути — може й тут під старість років спочити біля коханої дитини…
— Іди, Осташку, перетлумач листа, — сказав. — А в неділю я скличу до себе у двір землян. — І, немов виправдовуючи себе у чомусь, додав зітхнувши: — Як я давно дочки не бачив…
"Не має ще правителя українна Русь, — подумав скрушно Осташко. — Ще мало наруги, мало відчаю, щоб народився Жижка… Але що там задумали у Львові? Це ж непроста така ласка. Побачити б старця Гаврила…"
Того ж дня перед вечором прискакав із Теребовлі ратник з листом від Давидовича.
"Наче змовились…" — майнуло в думці Івашкові, коли відкривав листа.
"Дорогий свате, — читав Івашко, і спазми здушили горло старого лицаря, — передаю тобі поклін від твоєї єдинокровної дочки, що сохне в тузі за вітцем і просить щодня мене, абихмо помирилися з тобою. Прости мені за кров твоїх воїв, я ж прощаю тобі за сплюндрований мій двір в Олеську. Передай через мого гінця своє слюбовання прибути перед твоє обличчя, хай обніме твої коліна сирота Орися…"
— Доню, донечко!.. — схлипнув Івашко. — Бачить Бог, не витримає моє серце… Простіть мені, братове, я теж людина…
Він підвівся, утер сльози й мовив до теребовельського ратника:
— Скачи чимдуж… Скажи Давидовичу, що я жду його в неділю.
У дворі олеського старости людно. Приїжджають земляни, прив'язують коней до палів, дворова челядь звихається — Івашко Рогатинський справляє бенкет. Слуги не знають, з якої причини святкує боярин, не знають і земляни. Про якийсь королівський лист була чутка — та невже він такий утішний? А може бути…
На дубових столах у світлиці — сулії з винами, полумиски з пахучим м'ясивом; Преслужич у вишитій сорочці, домашній, добродушний, зустрічає гостей, садить за столи. Каліграф зі страхом дивиться на Івашка й очам своїм не може йняти віри: як це так раптом він став із владного державця Олеської землі осадником на королівщині, із повелителя — слугою…
Костас Жмудський підійшов до Преслужича, проказав крізь стиснуті губи:
— Коли віри до мене, литвина, не втратив, то дозволь мені з вами, русинами, до кінця бути — гріх Свидригайла, которий не токмо Русь, а й Литву продав, іскупити хочу…
— Підожди, Костасе, сідай… — відсторонив його рукою Івашко.
Уже всі вмістились за столом у напруженій цікавості — що повість староста. Івашко киває Каліграфові, той устає, розгортає сувій.
— Мені прислано королівського листа. Слухайте, панове, і розсудіть. Читай, Осташку.
— "Внесено отже, — почав монотонним голосом Каліграф, — що земельним власникам, прізвища яких Іван Преслужич, Масько Каленикович, Івась Калдубицький, Костас Жмудський, Дзюрдзьо Струтинський, Януш Підгорецький, Нег Стрибоцький, Демко Ожидівський, повертаються всі їх маєтності під королівством, а також осілості під Олеськом. Ми ласкаво й щедро допускаємо їх до їхніх власностей, вольні вони посідати, як і раніше, за великого князя Вітовта, свої власності із ставками, млинами й митницями та з усіма іншими доходами. Коли ж згадані олеські земляни стануть перед руським старостою, то кожному з них звелимо видати лист ведлуг їхніх маєтків і печать нашу приложимо…"
— За що така милість? — почувся голос Костаса Жмудського.
— За складення зброї в Олеську, — глухо відказав Івашко; він, слухаючи тепер удруге королівського листа, відчув у ньому підступну хитрість. Яка потреба ставати власною персоною перед очі Одровонжа?