Тож цієї просвітленої миті мусив з'явитися муж, який збагнув би смертельну небезпеку для обох знекровлених сторін і кинув би рятівні слова: "Згода, бо пропадемо разом!"
Цей муж безстрашно вийшов на столочене бранне поле й назвав себе: був то київський підкоморій полковник Юрій Немирич, який заповзявся здійснити останній чин політики Богдана Хмельницького — акт довгожданого миру.
Беньовський розповідав, вряди–годи позираючи на свого недруга Анджея Морштина, який ніколи не шкодував ні ворожої, ні братньої крови, що проливалася в ім'я сарматського гонору, шляхетської зарозумілости й зневаги до слабших, на цій землі сущих, які, зрештою, із слабших дужчими стали або ж зрівнялися з супротивниками у безсиллі; каштелян позирав і дивувався, помічаючи, як під впливом його оповіді то нахмарюється, то злагіднюється обличчя поета, наче його непоступливу натуру скрадливо долають сумніви, досі чужі сфанатизованій ненавистю до козацтва Морштиновій душі; дивувався Беньовський, бо ж пан Анджей ніколи не знав і знати не хотів, що таке сумніви… Ці перемінні проблиски гніву й злагіднености на обличчі барокового поета розумів тільки один із присутніх — хроніст Северин, на якого з–під перуки безнадійного сарматця падав добрий погляд давнього приятеля Флоріяна Бартошевського.
"Я ніколи, — вів свою розповідь Беньовський, — не міг ні на мент припустити, що до мене вдасться за підтримкою мій шваґро, чоловік моєї сестри Юрій Немирич, з яким я не мав ніяких родинних стосунків, оскільки… Та про що говорити: плутаний був Юрій, немов татарський карбач! Шляхтич гербу Клямри, син київського підкоморія, вчився він то в Оксфорді, то в Парижі, там прийняв аріянство, спокусився науками Нікколо Мак'явеллі й Томаса Мора, а, повернувшись до Києва, зайняв батькове місце й отримав звання полковника… Далі — очоливши хоругву, воював на боці поляків під Зборовом, потім разом з Адамом Кисілем брав участь у переговорах з Хмельницьким, зрештою, не погодившись з умовами Зборівської угоди, прибув до Чигирина, прийняв православ'я і став на службу в гетьмана. Хмельницький дорожив ним, освіченим і спритним дипломатом, призначив його посередником на переговорах із шведським королем Густавом, й Немирич намагався зблизити Україну з протестантськими державами — Швецією, Брандебургією та Семигородом — на противагу Москві… Але помирає великий гетьман, і Юрій стає на бік Виговського…"
Анджей Морштин, змівши враз із обличчя щире зацікавлення розповіддю, нетерпляче зупинив Беньовського:
"А я що кажу: весь люд козацький і його регіментарі просякли схильністю до зради, мов та гадюка отрутою! Нині одному, завтра іншому служать і ніколи в підданстві вірними не бувають, козацькі гетьмани міняють своїх покровителів, як рейтари коней!"
Дорошенко, слухаючи Беньовського, теребив пальцями бороду й був відсутній, поринувши в думи — певне, готувався виголосити скупу в словах і містку в сенсі реляцію, та, почувши лиху репліку Морштина, аж сіпнувся з люті, проте мовив спокійно:
"Козацька замежна політика, пане Морштин, спрямована не на підданство, а на рівноправні стосунки з союзниками при цілковитій незалежности кожної із сторін… Хмельницький, шукаючи підтримки в сусідів, лише умовно, як велить етикет міжнародних пертрактацій, називав себе підданим, проте підписував угоди, як державний регіментар — то з Іслам–Гіреєм і Яном Казимиром, то з московитами в Переяславі, а ще з султаном Магометом IV та з королем Карлом X Густавом і нікому не обіцяв ні територій, ні військового злиття, не делегував будь–кого вершити його зовнішню політику й ні до кого на службу не ставав… І Гадяцька унія теж не означала підданства Польщі, а була договором трьох незалежних політичних суб'єктів…"
"Облишмо суперечки, — втрутився король. — Вислухаймо до кінця пана каштеляна. Продовжуйте, Станіславе".
"Отже, прийшов до мене шваґро Юрій Немирич із несподівано цікавою ідеєю: якщо зжилися в одній державі, так вигідно для обох сторін, литва і поляки, то чому б не утворити Річ Посполиту трьох народів, долучивши до неї Україну під титулом "Велике князівство Руське" — і тоді триєдино стати проти московських наїзників? Чей відомо тобі, пане шваґре, що Москва вже засилає своїх воєвод до руських міст й до того ж намагається ліквідувати незалежність православної руської церкви. А чернь волає одне: як прийдуть московські воєводи, то всі люди стануть рівні! Не може хлопство забути польського панування… Звісно, не було воно солодке, але хай утямлять дейнеки: у прийдешніх віках їхні внуки і правнуки чорно пам'ятатимуть московське панування, викшталтуване у школі Золотої Орди!"
Обличчя Морштина злагідніло на таку мову Беньовського, а єпископ Шумлянський аж очі підвів, він склав, немов до молитви, долоні й не втримався, щоб не висловити вголос своєї нав'язливої думки про об'єднання трьох народів з однаковим віросповіданням в єдиній Речі Посполитій: яка то сила — республіка, де віра єдина! Сказав:
"Нашому об'єднанню сприяло б вселюдне впровадження Берестейської унії, яку так нерозумно поборюють козаки!"
"Унія, ваше преосвященство, — терпко мовив Дорошенко, — мусить бути скасована — на цьому ми твердо стоятимемо в подальших наших переговорах".
"Даремно, даремно! — вигукнув Шумлянський. — Москва прагне насамперед абсорбувати українську церкву, щоб запанувати над духом народу. А де дух, там і тіло… Українська церква має символічно підпорядковуватися Римові, зберігши при цьому свій східний обряд. Й залишиться сама собою, такою, як і була, але ж тоді ніколи вже не посягне на неї одержавлений московський патріархат, який виконує нині не духовну, а політичну функцію…"
Гетьман промовчав, Беньовський вів далі.
"Я не вагався ні хвилини, ми вдалися до Виговського і, діставши від нього згоду, вирушили разом до Яна Казимира, щоб запропонувати сеймові текст майбутньої угоди… "Vivat, królewstwo polskie na wieki!"[68] — захоплено вигукнув король, вислухавши нас. — Повертається овечка до стада!" А шляхта на сеймі обурилась — як це так: шляхтич Немирич поєднався з хлопством!.. Проте в Гадячі ми дійшли до такої–сякої згоди: Велике князівство Руське мало займати не всю Україну, а лише Київське, Брацлавське й Чернігівське воєводства, сейм і сенат — спільний, канцлера, яким був найменований Юрій Немирич, затверджує король, запорозьке військо має налічувати всього тридцять тисяч реєстрових козаків, гроші з парсуною короля — теж спільні, — і заволав тоді Немирич: "Вольними хочемо приступити до цього союзу — з Єгиптом руським, багатим молоком, медом, землею й народом, від віків славним на морі й суші!" І не з'явився Юрій на сейм до присяги… А король Ян Казимир тим часом трактував з Москвою у Вільні. Правда, він присягнув на вірність Гадяцькій угоді, та лише після того, як з трактату був вилучений головний для козацтва пункт — про визнання Великого князівства Руського автономією з правом закордонних стосунків… Я виголосив на сеймі промову: "Сокрушім серця свої, гріх наш пізнаймо, відпустім один одному провини, з'єднаймося до єдиної громади й позбудьмося спільних ворогів наших!" Проте слово моє було гласом вопіющого в пустелі… У Варшаві задзвонили дзвони на радісну для Польщі вість, проте ці дзвони стали сигналом до пролиття крові. І поляки, і козаки оголосили Немирича зрадником, проти Гадяцької унії піднялося повстання по всій Україні — чернь пішла за Москвою. Й справили в білокам'яній столиці тризну по нашій угоді. Проти Юрія Немирича змовилися полковники Сомко й Золотаренко, Іван Сірко проголосив гетьманом Юрія Хмельниченка, й 1659 року Юрась зробив те, чого не вчинив його батько: присягнув на вірність Москві в тому ж таки Переяславі. Того ж року підбурені поляками селяни жорстоко замордували під Биковом на Сіверщині першого й останнього канцлера Великого князівства Руського Юрія Немирича…"