Двір заворушився, король наказав прийняти гетьмана як найповажнішого гостя ще з тієї пори, коли прилуцький полковник Дорошенко курсував послом від гетьмана Виговського до комісарів Яна Казимира із статтями Гадяцької унії, а їх підписував з польського боку коронний хорунжий Ян Собєський, — ще відтоді нинішний правитель Речі Посполитої слабував прихильністю до козацького витязя, який невзабарі найменувався гетьманом всієї України, і вів з ним таємне листування щодо можливого союзу проти невірних сарацинів.
Перед Китайською ротондою служба розставила тисові столи, застелені білими обрусами, на столах — калачі, короваї, миски з м'ясивом, таці з солодощами, дзбанки з питними медами, сулії з італійськими винами; до учти запрошено дворову знать і багатих золочівських міщан; у брамі на почесній варті стоять драбанти з алебардами в руках та прибулі разом з гінцями від Дорошенка гетьманські сердюки, озброєні списами, у шапках з довгими аж до пояса шликами — всю ніч вони очікуватимуть на гетьманський ескорт.
На столах горять свічі в трійчатих підсвічниках, і серпневий легіт зриває з ґнотів рожеві пломінці; вже розпочалася учта, слуги наливають у пугарі вина й меди; з лівого флангу палацу виступає королівська капела — півсотні інструменталістів і стільки ж вокалістів, і музиканти й співці займають місце на дощаному подіюмі біля ротонди; капельмейстер змахує батутою — й гримлять завихрені "варшавські шинкарки"; з парадних дверей палацу випливають парами королівські пажі й фрейліни з фрауцімеру королеви, танцюючи то краков'яка, то познанську польку; за столом порожніє, й на плацу здіймається весільна курява: шляхтянки в коронкових чепчиках й золочівські міщанки в барвистих хустках, пов'язаних на подобу тюрбанів, самозабутньо кружляють з кавалерами в шарлатових черкесинах, козаки в чоботях турецького сап'яну вибивають гопака; дзвенять кобзи й гуслі, пищать роги й трубки, плачуть флейти й скрипки; довкола густішає чорна ніч, і я жду з'яви привидів, бо ж не може такого бути, щоб до перших півнів не виманили їх на плац шалена музика й голосні співи — і тої ж миті, як тільки я про це подумав, на бастіоні з темряви виринула Біла Пані на білому коні; кінь вривається в людську гущу, проте не топче, а ніби пропливає над головами; білий огир пролітає й наді мною, я приглядаюся до вершниці й упізнаю в ній красуню Катерину–Парку, вона стріляє карбачем і, сповільнюючи лет, заманює мене; я хапаюся за стремено, досягаю рукою сідла, вискакую на коня, притискаю до себе Білу Пані, і її гарячі оголені груди обпікають мої долоні; це ж таки вона, та, яку я шукав усе життя — невпіймана, невідшукана дівчина з м'ячиком, тільки чому вона так галопує, продирається крізь сади на терасах, адже за ними — останній вал і темна прірва; я хочу спинити коня, прагну довгої дороги з тією, яку нарешті знайшов — чому так пізно і скільки тої дороги нам залишилось, чей за валом — чорне плесо Нірвани; я хапаюся за вудила й над самою прірвою здиблюю коня, спішуюсь, беру на руки жінку, кладу на траву, припадаю губами до її вуст, вона піддається, знемагає, обнімає мене, горне до себе й шепоче: "Не роби цього, я смерть твоя". Я обпалюю її обличчя спекотним подихом: "Знаю, знаю, ми всі в погоні за своєю смертю — від самого народження, тільки чому ти прийшла до мене так пізно?"; "Почекай хвильку, я прагну, я хочу тебе. Але ж ти не відаєш, хто я в житті, і пізнаєш мене в мент своєї смерти: вранці після втіхи зі мною твою голову побачать на палі у дверях татарні!"; "То хай збудеться призначене…"; "Ой ні, ні, твоя нитка недомотана, ти ще не сповнив свого призначення!"
Вона схопилася, виплигнула на коня, пролетіла над прірвою й розчинилася в темряві за річкою.
Я добрався з терас на замковий плац, коли вже світало й біля брами лунали закличні вигуки сторожі:
"Ясновельможний гетьман Дорошенко б'є чолом його величності королеві!"
Тоді вдарила королівська капела козацький марш, й покотилася над золочівськими полями похвальна пісня гетьманові:
Попереду Дорошенко
Веде своє військо,
Військо запорізьке
Хорошенько!
І в цю хвилину я помітив, як з натовпу вислизнув чернець у чорній рясі з накинутим на голову каптуром, він обминув Китайський палац, попрямував до четвертого бастіону і зник у передвранішніх сутінках.
Служба вмить навела на плацу лад, захмеліла й розпашіла від цілонічної забави двірська знать, знакомиті золочівські міщани та козаки розступилися по два боки, утворивши прохід від столів перед ротондою аж до в'їзної брами; за столами, знову заставленими найдобірнішими наїдками та питвом, стояв єпископ Шумлянський у скромній рясі й низькому клобуку, і тільки золотий ланцюг на шиї й перстень з короною на середньому пальці свідчили про його високий церковний сан. Посол Беньовський у тканому золотом жупані й у шапці з китицею лебединого пір'я став обіч єпископа, а поет Морштин у мольєрівській перуці відступився вбік від місця, яке мав зайняти король; поруч із Морштином на поштивій віддалі став скриптор Северин з гусячим пером за вухом і сувоєм паперу в руці; позаду вишикувались королівські пажі — і коли вдарив на дзвіниці Миколаївської церкви святковий дзвін, брама розчинилася, з неї виступили в парі гетьман Дорошенко й полковник Гоголь, а за ними — козацький ескорт.
Гетьман, вродливий і засмаглий, з сивуватою бородою, в шапці з двома розведеними в боки чаплиними перами, між якими яснів великий діямант, поволі ступав до столу; з Китайського палацу вийшов у білому жупані огрядний і важкий, з опущеними довгими вусами король, він став між Морштином та Шумлянським і, підвівши голову, ждав наближення високого гостя; перед столом гетьман зупинився, зняв шапку, приклав праву руку до грудей і низько поклонився королеві, тоді Собєський теж зняв шапку й схилив голову; Дорошенко виголосив привітання пересипаною латинню польською мовою, шамбелян підніс на таці повні вина золоті чаші, господар і гість надпили трунку, король коротко привітав гетьмана й, маєстатичним жестом показавши на палацову браму, пропустив уперед Дорошенка й Гоголя й подався за ними із своїми радниками до креденсової зали, а гетьманський ескорт засів за столи.