"Ми справді раді бачити вас тут, Северине, й сподіваємося, що ви не повірили в байку з тією шинелею".
"Реклама та сама, тільки запах інший", — згадався Северинові польський анекдот про старого судового радника, який не втримував у собі повітря й звук заглушував скрипом крісла; Северин посміхнувся й випалив цей анекдот в обличчя Жабі.
Майорові зіниці навіть не змигнули, а лейтенант сказав:
"Як добре, що у вас хороший настрій, може, ми цього разу будемо мати предметну розмову".
Свинячі очка майора вп'ялися в Северина й проколювали його наскрізь, наче голки, повільно і впевнено проникали у саме серце. Стало моторошно, проте Северин ненавистю перегородив дорогу страхові; він з огидженням дивився на майора, немов його потворність справляла йому злу втіху; майорові очі враз дрібно забігали, й Северин чекав вибуху люті.
Лейтенант вів далі:
"Ви не дотрималися своїх зобов'язань, ні про що нас жодного разу не проінформували, хоч було про що, отже, ми змушені вас допитати… Про що ви розмовляли на гауптвахті зі своїм земляком зі Львова?"
Северин зрозумів, що особістам відомі кожен його крок і слово, не певний був лише, чи то Андрій доніс, а чи караульний підслухав. Щоб не впійматись на гачок, вирішив не розвивати цієї теми.
"Про голих жінок", — виплюнув Северин згірдливо, й нестримний гнів спалахнув у очах Корсакова. Від цього стало легше Северинові, найбільше він боявся свого розслаблення під впливом улесливої мови лейтенанта.
"Викладіть зміст своєї повісти, яку рецензент назвав бандерівською прокламацією", — скрижанів голос Корсакова.
Северин давно здогадувався, що його листи перечитують, хоча на конверті з рецензією не помітив жодних слідів перлюстрації.
"Якщо ви читали рецензію, то й знаєте зміст твору: критик його переповів. Можу тільки зауважити, що в повісті йдеться про часи, коли про Степана Банд еру не було ще й чутно".
"Критик, очевидно, мав на увазі націоналістичний дух вашого опусу, чи не так?.. Ну добре, ви тільки не подумайте, що ми перевіряємо листи, це заборонено законом, нам надіслали копію рецензії… А ось ще таке в мене до вас питання: на похороні вашого батька виступав сотенний Чарнота. Які ви мали з ним стосунки?"
"Я не мав зв'язків з партизанами".
"З бандитами, з бандитами!" — враз заревіла потвора, й Северин побачив, як майор натужується, щоб устати, і як це йому важко дається — певне, він підводиться з місця лише тоді, коли настає пора катувань.
"А що ви збираєтесь робити після демобілізації?" — знизився тон лейтенантової мови.
"Буду вчитися…"
"Не будеш! — знову гаркнув майор. — Ти ніколи не будеш вчитися! Найбільшим своїм щастям вважатимеш ті хвилини, коли тобі наказуватимуть виносити парашу з камери!"
Таки підвівся Жаба: він був маленький, бельбасуватий, і Северинові стало смішно, хоча знав, що карлики не відають меж у жорстокости.
"Асенізатори потрібні і в тюрмі і на волі, це також праця, — спокійно відказав Северин і враз скрикнув: — Але я маю руки, маю руки! — Він показав майорові замозолені солдатські долоні. — І на хліб завжди собі зароблю…"
"Відпусти його до мого розпорядження", — звернувся майор до лейтенанта, сівши за стіл, і знову зробився купою мерші.
Він був розгублений, проте, наче про щось здогадавшись, засовався небавом у кріслі, повернувся, хоч як важко йому було, до сейфа, відімкнув його ключем і навпомацки сягнув досередини рукою, вийняв звідти папірець, списаний червоним чорнилом, і замахав ним перед обличчям Северина.
"Ніде, ніде не будеш заробляти на хліб, виблядку, ти впізнаєш свій підпис? Цей документ ходитиме за тобою вічною ганьбою, тебе ніхто не прийме в товариство, ніхто з тобою не привітається, ти будеш блукати осторонь людей, мов прокажений, й ми не відпустимо твоєї душі навіть тоді, коли нас не буде, навіть коли б ваша божевільна самостійницька ідея і здійснилася!"
…Майстер перервав свою розповідь, схопився з постелі, він ще встиг побачити, як на дубовому столі у ґражді викаблучуються в диявольському танці тіні лейтенанта Корсакова і майора Жаби: лейтенант виліз майорові на плечі й, місячи ногами тлусту твань, тягнувся до сволока, він наслинював язиком папірець і заклеював ним вирізьблені далекими предками незнайомі письмена, які Северин хотів відчитати — й нарешті він таки їх відчитав: то був його власний підпис на сатанинському пергаменті.
І тоді з його віч потекли сльози. Вони були такі ж пекучі, як і ті, що недавно пролилися за батьком, — тепер Майстер плакав над самим собою. Очищувався слізьми, та ніхто їх не бачив — зеленоокої жінки поруч не було: чи то не приходила сюди ніколи, а чи пішла геть, вислухавши спокутну сповідь Северина; він стояв осамотнений разом зі своїм гріхом, сльози збиралися в одну велику краплю, яка замкнула його в свою оболонку, сиві стінки сльози розсунулися на весь простір ґражди, і Майстер зостався у ній, як прадавня комашина в згусткові бурштину, — в близькому сусідстві з душами, перед якими йому теж доведеться сповідатись.
XI
Майстер зрозумів, що із сльози, як із стану крайнього розпачу, йому ніколи не вибратися — бо ж тільки я один знаю свою вартість, і ніхто ніколи про неї не дізнається, а тому не хочу згинути, засуджений диявольським вердиктом: виписаний червоним атраментом на приклеєному до сволока пергаменті, він сповіщає про мій невчинений гріх.
І думав Майстер про суддів, котрі винесли той вердикт: начебто й пропали разом із системою, якої давно вже на світі немає, проте й далі незримо живуть і діють, і владу мають: їх, кровожерних зі страху перед вселюдською розправою, ніхто й пальцем не торкнув, їхньої пам'яти не осудив — і так було завжди. Двоголовому хижакові відрубали колись голови, а вони перемінилися в серп і молот, народ потрощив і ці символи зла, й тоді знову відросли й випнулися дзьоби в зловісного фенікса неволі.
Ми залишилися й надалі загрожені, невільні й злякані — отруйна кров деспотизму всякла в організми нових суспільних утворень і проїдає їх, немов іржа: на місці тоталітарної імперії виросла на моїх очах задушлива імперія бездуховности, яка, немов у тій утопічній повісті Одоєвського "Місто без імени", спонукує шлункомислячий люд вклякати перед мертвими подобами тиранів і дякувати їм за принизливе животіння в минулому.